Якщо кров тече. Стивен Кинг
Читать онлайн книгу.
а й зараз живе, просто я виїхав), але в нас, як і у великих містах, був інтернет, тож ми з батьком отримували чимдалі менше паперової пошти. Зазвичай містер Недó приносив тільки щотижневий примірник «Тайм», рекламні листівки, адресовані «Любим сусідам» або «Мешканцям», а також щомісячні рахунки. Але з 2004 року, коли мені виповнилося дев’ять і я почав працювати на містера Герріґена, що жив на пагорбі, до них додавалися мінімум чотири підписані мені від руки конверти щорічно. У лютому то була листівка на день Святого Валентина, у вересні – до мого дня народження, у листопаді – на День Подяки, а також різдвяна листівка – або саме перед святом, або зразу після нього. Всередині кожної листівки були однодоларовий білет лотереї штату Мейн і незмінний підпис: «З найкращими побажаннями від містера Герріґена». Формально і просто.
Батькова реакція також не змінювалася: він сміявся й добродушно закочував очі.
– От жмикрут, – сказав тато одного разу. Можливо, це було, коли мені виповнилося одинадцять, через кілька років після того, як такі листівки почали приходити. – Платить тобі мізер і надсилає дешеву надбавку – білетики «Удачливого чортика» з «Гові».
Я зазначив, що принаймні один із чотирьох білетів зазвичай приносив кілька баксів. Коли таке траплялося, тато забирав мій виграш в крамниці «У Гові», бо неповнолітнім не можна було грати в лотерею, хай навіть вони й отримали білети в подарунок. Одного разу, коли мені поталанило серйозно і я виграв аж п’ять доларів, я попросив тата купити ще п’ять однодоларових білетів. Він відмовився, сказавши, що як потуратиме такій ігроманії, то моя мати перевернеться в домовині.
– Вистачить і того, що робить Герріґен, – сказав тато. – Крім того, він мав би платити тобі сім доларів на годину. Або й вісім. Бог свідок, він може собі це дозволити. П’ятірка на годину – це, може, й законно, бо ти ще малий, але з певної точки зору це чисто тобі жорстоке поводження з дітьми.
– Мені подобається на нього працювати, – сказав я. – І він мені подобається.
– Розумію, – сказав він, – і не кажу, що коли ти читаєш для нього та полеш йому садок, то перетворюєшся на Олівера Твіста двадцять першого століття. Але він усе одно жмикрут. Дивно, що він витрачається на пошту, коли від його скриньки до нашої навряд чи більш як чотириста метрів.
За цією розмовою ми сиділи на ґанку і пили зі склянок спрайт, тож тато ще й тицьнув пальцем уздовж нашої вулиці (ґрунтової, як і більшість вулиць у Гарлоу) в бік будинку містера Герріґена. Будинок той був справжнім маєтком і мав навіть критий басейн, оранжерею та скляний ліфт, у якому я обожнював їздити, а також теплицю позаду, де колись стояла молочна ферма (я її не застав, але тато добре пам’ятав це).
– Ти ж знаєш, який у нього артрит, – сказав я. – Він тепер замість однієї палиці ходить із двома. Він не переживе, якщо подасться сюди пішки.
– Тоді міг би вручати ті чортові листівки просто тобі в руки, – сказав тато. В його словах не чулося докору, він скоріше просто дражнив мене. Вони з містером Герріґеном добре розумілися. Мій тато непогано уживався геть з усіма в Гарлоу. Мабуть, тому й був таким хорошим продавцем. – Бог свідок, ти проводиш там досить часу.
– Це було б уже геть інше, – сказав я.
– Хіба? Чого ж то?
Я не міг пояснити. Завдяки чималій кількості прочитаного мені вистачало словникового запасу, але життєвого досвіду – ще ні. Я лиш знав, що любив отримувати ті листівки, любив чекати, поки їх принесуть, чекати на лотерейний білет, а тоді зішкрябувати захисний шар (завжди своєю щасливою монеткою), любив читати старомодний прописний рядок «З найкращими побажаннями від містера Герріґена». Коли я зараз про це згадую, мені спадає на думку слово «церемоніальний». Саме таким чином містер Герріґен носив свої вузькі чорні краватки, коли ми з ним вибиралися до міста, хоча він зазвичай просто сидів за кермом практичного фордівського седана й читав «Файненшл Таймс», поки я ходив по торговельному центру і збирав покупки за списком. Серед них завжди були рагу з просоленою яловичиною, а також дюжина яєць. Містер Герріґен періодично висловлював думку про те, що людина пречудово здатна прожити на самих тобі яйцях і рагу з просоленою яловичиною, щойно досягне певного віку. Коли я спитав, що то саме за вік, він відповів, що шістдесят вісім.
– Коли людині виповнюється шістдесят вісім, – сказав він, – їй уже не потрібні вітаміни.
– Справді?
– Ні, – відповів він. – Я просто так кажу, щоб виправдати свої шкідливі харчові звички. Ти замовляв супутникове радіо для цієї машини чи ще ні, Крейґу?
– Замовляв.
З татового комп’ютера, бо містер Герріґен свого не мав.
– Тоді де воно? Бо зараз тільки й можна зловити, що клятого пустомолота Лімбó.
Я показав йому, як перейти на супутникове радіо. Він прокрутив ручку повз, мабуть, сотню станцій, аж доки не знайшов таку, що спеціалізувалася на кантрі. Там грали «Тримайся свого чоловіка».
У мене від цієї пісні й досі дрижаки пробігають. Думаю, що це назавжди.
Того дня, коли мені ще було одинадцять і ми з татом пили собі