Якщо кров тече. Стивен Кинг
Читать онлайн книгу.
не мав ноутбука чи й простого телевізора, колись володів телекомунікаційною компанією і кінотеатрами. Закладаюся, що він ніколи не ходив у кіно. Мій тато називав таких луддитами, маючи на увазі (серед усього іншого) тих, хто не любив усіляких ґаджетів. Супутникове радіо було винятком, тому що йому подобалася музика кантрі й він ненавидів рекламу на WOXO – єдиній станції з кантрі й вестерном, яку ловив приймач в його машині.
– Ти знаєш, скільки це – мільярд, Крейґу?
– Сто мільйонів, правильно?
– Якщо точніше, то тисяча.
– Ого, – сказав я, але тільки тому, що ситуація потребувала «ого».
Я розумів суму в п’ять баксів, розумів п’ять сотень – ціну за вживаний мопед, що продавався на Діп-Кат-роуд, яким я мріяв заволодіти (ну, хай щастить), а також мав теоретичне уявлення про п’ять тисяч – стільки тато заробляв щомісяця продавцем у «Тракторах і важкій техніці Пармело» в Ґейтс-Фолз. Татів знімок завжди висів на стіні під написом «Продавець місяця». Він стверджував, що це невелика річ, але я все розумів. Коли він отримував продавця місяця, ми ходили вечеряти до «Марселя», чепурного французького ресторану в Касл-Року.
– «Ого» – це правильно, – сказав тато й підніс склянку в бік великого будинку на пагорбі, з усіма його здебільшого незайманими кімнатами й ліфтом, котрий містер Герріґен ненавидів, але мусив користуватися через артрит і радикуліт у попереку та крижах. – «Ого» – це дуже точно, чорт забирай.
Перш ніж я розкажу про свій виграшний лотерейний білет, смерть містера Герріґена і проблеми з Кенні Янко, що виникли в мене, коли я перейшов до старшої школи в Ґейтс-Фолз, мені ще слід розповісти про те, як я потрапив до містера Герріґена на роботу. Це сталося через церкву. Ми з татом ходили до Першої методистської церкви Гарлоу, вона ж єдина методистська церква Гарлоу. Була колись іще одна, яку використовували баптисти, але згоріла у 1996 році.
– Дехто святкує народження дитини феєрверками, – казав тато. Мені тоді не могло бути більш як чотири роки, але я все пам’ятаю – мабуть, тому, що мене зацікавили феєрверки. – А ми з твоєю мамою вирішили привітати тебе, Крейґстере, спаливши церкву. Та й гарненько ж вона горіла!
– Не кажи такого, – сказала мати. – А ну як він повірить і сам спалить церкву, коли народиться його дитина?
Вони багато жартували разом і сміялися, а я не розумів тих жартів.
Ми втрьох ходили до церкви, риплячи чобітьми по втоптаному снігу взимку, а влітку збиваючи пил святковими туфлями (котрі мама протирала серветкою, коли ми заходили всередину), і я завжди тримав тата лівою рукою, а маму – правою.
Вона була хорошою мамою. У 2004 році, коли я почав працювати у містера Герріґена, я страшенно сумував за нею, хоч вона на той час уже три роки як померла. Тепер, шістнадцять років по тому, я й досі за нею сумую, нехай її обличчя й вицвіло в пам’яті, а фотографії хоч і освіжають його, але ненабагато. Те, що співається в пісеньці про дітей, котрі не мають мами, – це правда. Їм важко. Я любив тата, і ми завжди добре розумілись, але пісенька правдива і ще де в чому: на світі