Якщо кров тече. Стивен Кинг
Читать онлайн книгу.
Джорнал», і за кілька секунд відкрилася їхня головна сторінка. Один із заголовків повідомляв: «“КАВОВА КОРОВА” СКОРОЧУЄ МЕРЕЖУ». Я показав його містеру Герріґену.
Він глипнув на екран, а тоді взяв газету зі столика біля крісла, куди я поклав його пошту, коли зайшов. Глянув на першу сторінку.
– Цього тут нема, – сказав він.
– Бо це вчорашнє число, – сказав я. Я завжди виймав пошту з його скриньки, коли заходив, і «Джорнал» завжди був обгорнутий навколо решти всього і перетягнутий гумовою стрічкою. – Ви отримуєте їх із запізненням на день. Як і всі.
А у святкову пору часопис приходив і на два дні пізніше, іноді й на три. Я міг про це не згадувати – містер Герріґен сам постійно бурчав про це в листопаді й грудні.
– Це сьогоднішнє? – спитав він, дивлячись на екран. А тоді, перевіривши дату вгорі сторінки: – Так і є!
– Аякже, – сказав я. – Свіжі новини замість запрілих, так?
– Тут пишеться, що є мапа відділень, які будуть закриті. Можеш показати мені, як її побачити?
Він говорив з відвертою жадібністю. Я трохи злякався. Він згадав про Скруджа і Марлі; я почувався наче Мікі Маус у «Фантазії», коли той використав заклинання, якого не розумів, щоб пробудити мітли.
– Ви можете це зробити самі. Просто проведіть отак пальцем по екрану.
Я показав йому. Спершу він провів надто різко, і його занесло хтозна-куди, але потім він призвичаївся. І то швидше за мого тата. Знайшов потрібну сторінку.
– Ти бач, – дивувався він. – Шістсот крамниць! Бачиш, я ж тобі казав про тендітність оцих… – Він замовк, дивлячись на крихітну мапу. – Південь. Більшу частину закриють на півдні. Південь – це показник, Крейґу, це майже завжди… Думаю, мені треба подзвонити в Нью-Йорк. Ринок скоро закривається.
Він почав підводитися. Його звичайний телефон був на іншому боці кімнати.
– Можна подзвонити і з цього, – сказав я. – Він здебільшого для цього призначений. – Ну принаймні так було тоді. Я торкнувся іконки з телефоном і викликав клавіатуру. – Просто наберіть потрібний номер. Торкайтеся кнопок пальцем.
Він дивився на мене, і блакитні очі блискали з-під кудлатих білих брів.
– З нього можна дзвонити з наших закапелків?
– Ага, – сказав я. – Зв’язок шикарний завдяки новій вежі. У вас чотири палички.
– Палички?
– Не зважайте, дзвоніть. Я залишу вас, щоб ви могли побалакати, а тоді просто помахайте мені з вікна, коли…
– Нема потреби, це ненадовго, і приватність мені не потрібна.
Він обережно торкнувся цифр, ніби боявся спричинити вибух. А тоді так само обережно підніс айфон до вуха, поглядом шукаючи мого підтвердження. Я підбадьорливо кивнув. Він послухав, поговорив з кимось (спочатку надто голосно), а тоді, трохи почекавши, ще з кимось іншим. Тож я був особисто присутній при тому, як містер Герріґен розпродав усі свої акції «Кавової корови», – при транзакції, що дорівнювала хтозна-скільком тисячам доларів.
Договоривши, він розібрався, як повернутися на домашній