Бен пильно поглядав на дівчину, що спокійно чекала під аркою головного входу. Коли Банкім появився знов і подав старій дамі знак іти за ним, вона владним жестом наказала дівчині чекати на місці, і та покірно застигла, немов кам’яна статуя. Було очевидно, що стара пані прийшла до Картера, і з огляду на те, що директор сиротинця небагато вольнощів дозволяв собі в громадському житті, Бен насмілився припустити, що опівнічні відвідини таємничими красунями, яким би не був їхній вік, цілком належали до розряду непередбачених. Бен посміхнувся й знову зосередився на дівчині. Висока й струнка, вона була вбрана в одежу просту, але своєрідну, пошиту в особливому, не притаманному іншим стилі й аж ніяк не придбану на якомусь із базарів чорного міста. А ніжні риси її білого сяйного обличчя, яке він не міг чітко розгледіти зі свого місця, були ніби вирізьблені майстром.

      – Тук-тук, є тут хтось? – прошепотів йому на вухо Ієн.

      Бен, не зморгнувши, вказав головою у бік дівчини.

      – Уже майже північ, – сказав замість відповіді Ієн. – Ми збираємось у Палаці за кілька хвилин. Нагадую, це заключне засідання.

      Бен неуважно кивнув.

      – Зачекай секунду, – сказав тоді й рішуче рушив до дівчини.

      – Бене, – гукнув Ієн навздогін. – Не зараз, Бене…

      Той пропустив слова приятеля повз вуха. Цікавість дізнатися, що ж то за загадкова дівчина, була сильнішою від вишуканого протоколу «Човбар сосаєті». Він зобразив сумирну усмішку зразкового учня й рішуче попрямував до дівчини. Та завважила його й опустила погляд.

      – Привіт! Я помічник містера Картера, директора Св. Патрика, – весело промовив Бен. – Чи можу допомогти чимось?

      – Мабуть, ні. Твій… колега вже проводив мою бабусю до директора, – відповіла дівчина.

      – Твоя бабуся? – перепитав Бен. – Розумію. Сподіваюся, не сталося нічого серйозного. Це ж бо вже північ, і я подумав, чи не трапилося чогось.

      Дівчина злегка всміхнулась і похитала головою. Бен усміхнувся у відповідь. Це не була легка здобич.

      – Мене звати Бен, – люб’язно представився він.

      – Шері, – відповіла дівчина, поглядаючи на двері, ніби очікувала, що її бабця могла з’явитися будь-якої миті.

      Бен потер руки.

      – Гаразд, Шері, – мовив тоді. – Оскільки мій колега Банкім відвів твою бабусю до кабінету містера Картера, я був би радий запропонувати тобі нашу гостинність. Шеф завжди наполягає, аби ми були люб’язними з