Опівнічний Палац. Карлос Руис Сафон
Читать онлайн книгу.
стільки років тому.
– Здогадайся, – порадив Бен. – Або комісаріат, або банк. Чи не це завжди будують, коли зносять щось у будь-якому місті світу?
Сірадж приєднався до розмови й відгукнувся на похмурі передбачення Бена.
– А може, відкриють театр, – докинув хирлявий хлопець, дивлячись на Ізобел, своє недосяжне кохання.
Бен пустив очі під лоба й похитав головою. Сірадж переходив усі межі гідності, аби підлеститися до Ізобел.
– Можливо, його не чіпатимуть, – сказав Ієн, який слухав друзів мовчки, крадькома поглядаючи на малюнок, що Майкл саме вивершував на шматочку паперу.
– І що там на картині, Каналетто? – поцікавився Бен без тіні іронії в голосі.
Майкл нарешті відірвав очі від малюнка й глянув на друзів, що дивилися на нього, ніби він з неба впав. Потім сором’язливо посміхнувся й показав публіці замальовку.
– Це ми, – пояснив придворний портретист клубу сімки.
Решта шестеро членів «Човбар сосаєті», охоплені побожним мовчанням, протягом довгих п’яти секунд вивчали портрет. Першим підвів очі від малюнка Бен. Майкл знов побачив на обличчі друга той самий непроникний вираз, якого воно завжди набувало під час дивних нападів меланхолії.
– І це мій ніс? – запитав Сірадж. – У мене не такий ніс! Це якийсь рибальський гачок!
– Який вже є, – зауважив Бен, намалювавши на обличчі усмішку, яка ошукала всіх, окрім Майкла. – Не скаржся; якби я намалював тебе у профіль, то вийшла би просто пряма лінія.
– Ану, дай подивлюся, – сказала Ізобел, вихопивши малюнок і прискіпливо розглядаючи його під миготливим світлом ліхтаря. – Оце такими ти нас бачиш?
Майкл кивнув.
– Себе ти намалював задивленим в інший бік, ніж решта, – зауважив Ієн.
– Майкл завжди бачить те, чого не бачать інші, – сказав Рошан.
– Майкле, а що ти побачив у нас такого, чого не зможе розгледіти більше ніхто? – запитав Бен.
Бен підійшов до Ізобел і теж почав уважно роздивлятися портрет. Озброєна м’яким олівцем рука Майкла розташувала їх усіх над ставком, у якому відбивалися їхні обличчя. У небі висів великий повний місяць, а вдалині проглядав ліс. Бен уважно вивчав розпливчасті відображення облич на поверхні ставка, порівнюючи їх із тими, що мали самі фігури, розташовані на березі. І на жодному з облич не було того самого виразу, що на його відбитті. Голос Ізобел поряд з ним вирвав його із задуми.
– Майкле, можна, я заберу його собі? – запитала Ізобел.
– А чому саме ти? – обурився Сет.
Бен поклав руку на плече бенґальського здорованя й значуще зиркнув на нього.
– Нехай забирає, – тихо сказав він.
Сет кивнув, а Бен приязно поплескав його по спині, стежачи краєчком ока, як через браму на подвір’я Св. Патрика увійшла літня, вишукано вдягнена дама у супроводі дівчини десь того ж віку, що й він, і попрямувала до головного будинку.
– Щось трапилось? – упівголоса запитав, нахилившись до нього, Ієн. Бен заперечливо похитав головою.
– У нас гості, – проказав