Опівнічний Палац. Карлос Руис Сафон
Читать онлайн книгу.
вікно рукою на Радж-Бгаван – подібний до палацу будинок британського уряду, що крізь запону дощу виднів удалині.
– Ви, британці, з подиву гідною сумлінністю дотримуєтеся закону, що робить вам честь. Це, здається, лорд Веллслі вирішив у 1799 році перенести місцеперебування уряду до цієї розкішної будівлі, щоб додати ваги своїй владі? Чи то було у 1880 році? – запитав Джавагал.
– Боюся, я не є добрим знавцем історії, – відказав Картер, спантеличений дивацьким поворотом, якого Джавагал надав розмові.
Відвідувач повів бровами на знак люб’язного й поблажливого несхвалення відверто заявленого співрозмовником незнання.
– Калькутта з її заледве двомастами п’ятдесятьма роками існування – це місто, настільки позбавлене історії, що нам слід принаймні трохи пізнавати її, пане Картере. Повертаючись до попереднього, – то так, це було 1799 року. І знаєте причину того перенесення? Губернатор Веллслі сказав, що Індією слід правити з палацу, а не з бухгалтерської контори, маючи ідеї принца, а не торговця прянощами. Оце й справді позиція, як на мене.
– Без сумніву, – погодився Картер, підвівшись із наміром спровадити дивного відвідувача.
– Тим більше, коли по правді, в імперії, де занепад перетворився на мистецтво, а Калькутта – на її найбільший музей, – додав Джавагал.
Картер злегка кивнув, нібито погоджуючись, сам не знаючи чому.
– Вибачте, що відібрав у вас час, пане Картере, – сказав на завершення Джавагал.
– Аж ніяк, – відповів Картер. – Шкодую тільки, що не був для вас аж надто корисним. У таких випадках усі ми маємо робити, що в наших силах.
– Це так, – погодився Джавагал, теж підводячись. – Ще раз дякую за вашу люб’язність. Хотів би лише поставити вам ще одне запитання.
– З радістю відповім, – мовив Картер, молячи про себе, аби швидше настала мить, коли він би вже звільнився від присутності цього типа.
Джавагал злостиво посміхнувся, ніби прочитав його думки.
– До якого віку залишаються тут діти, якими ви опікуєтесь, пане Картере?
Картер не зміг не приховати виразу подиву від цього запитання.
– Сподіваюся, я не питаю про щось не до розголошення, – поквапився з вибаченням Джавагал. – Якщо ж це так, знехтуйте моє запитання. Це просто цікавість.
– Жодним чином. Немає ніякої таємниці. Вихованці Святого Патрика перебувають під нашим дахом до сповнення шістнадцяти років. Потому термін передбаченої законодавством опіки скінчається. Вони вже дорослі – принаймні так вважає закон – і спроможні розпочати окреме життя. Як ви знаєте, це привілейований заклад.
Джавагал уважно слухав і, здавалося, щось обмірковував.
– Уявляю собі, що вам, певно, болить, коли вони покидають ці стіни по стількох роках вашої опіки, – зауважив Джавагал. – Якоюсь мірою ви є батьком усім цим дітям.
– Це частина моєї роботи, – збрехав Картер.
– Звичайно. Проте, вибачте мою цікавість, звідки ви дізнаєтеся