Ар’ямі Бос обійшла весь будинок, гасячи одна по одній свічки, що осявали її святилище. Лишила тільки боязкий пломінчик вогню, який кидав тремке блискотіння на голі стіни. Діти вже спали в теплі від коминка, і заледве торохтіння дощу по зачинених віконницях та потріскування вогню порушували могильну тишу, що панувала по всьому будинку. Мовчазні сльози покотилися по її обличчю і впали на золотаву туніку, коли вона тремтливими руками дістала з-поміж речей, складених до маленької скриньки з бронзи й слонової кості, портрет своєї дочки Кільян.

      Старий фотограф родом з Бомбея[7] зробив ту світлину незадовго перед весіллям, не прийнявши ніякої платні. Дівчина на портреті виглядала саме так, як її запам’ятала Ар’ямі: Кільян була огорнена тим дивним світінням, що чарувало всіх, хто її знав, і яке приворожило фотографа, що нарік її йменням, яке запам’яталося всім – «принцеса світла».

      Звичайно ж, Кільян ніколи не була справжньою принцесою й не мала іншого королівства, крім вулиць, що бачили, як вона зростала. Того дня, коли Кільян полишила господу родини Бос, аби переселитися до чоловіка, мешканці Мачуабазару проводжали її зі сльозами на очах, дивлячись, як у білому повозі назавжди від’їжджала принцеса чорного міста. Вона була майже дівчинкою, коли доля забрала її, аби ніколи не повернути.

      Ар’ямі присіла поруч із дітьми навпроти вогню й притисла світлину до грудей. Буря знов завила, і в Ар’ямі знов заграли сила гніву, рішучість і розуміння, що тепер робити. Переслідувач лейтенанта Піка не зупиниться, покінчивши з ним. Мужність юнака подарувала їй кілька дорогоцінних хвилин, яких вона жодним чином не мала права змарнувати, навіть оплакуючи пам’ять дочки. Вона вже знала з досвіду, що майбутнє ще дасть їй навіть більше, ніж треба, часу на оплакування помилок, скоєних у минулому.