Солодка печаль. Дэвид Николс
Читать онлайн книгу.
зненавидіти їх за те, що маєш про них піклуватися…
– Ти його ненавидиш?
– Ні! Я його не ненавиджу, я кохаю його – хіба ти мене не чув? Я набагато краще виклала все це в листі…
– Просто скажи мені!
– О господи! Я…
Але її голос перечепився за щось. Якийсь масний блиск промайнув у її очах, вона заплющила їх і міцно притиснула кінчики пальців до очниць.
– Я втомилася, Чарлі. Я просто дуже, дуже втомилася. Ніякої користі для нього від мого перебування там немає, а я не можу провести все життя, доглядаючи за ним. Знаю, для тебе я стара, але я почуваюся надто молодою, щоб на все життя просто… зав’язнути.
– Отже, ти йдеш.
– На якийсь час – так, я переїжджаю.
– Ти тікаєш.
– Він і сам не хоче, щоб я там була! Він знає про Джонатана, ми багато всього наговорили, це неможливо… – Вона застогнала, розсерджена. – Я робила все, що могла! Все, ти це знаєш, хіба що хочеш від нас із твоїм татом більшого: щоб ми роками й роками волали, кричали, сичали одне на одного серед ночі…
– Коли я повернувся додому, він лежав скулившись…
– О господи… я не з легким серцем на це пішла, Чарлі, тут не до жартів. Я роблю це, бо вважаю, що так буде найкраще!
– Найкраще для тебе, напевно.
– Ні, для всіх!
– Бути жорстоким, щоб бути добрим?
– Є певний елемент…
– Бо це точно достобіса жорстоко…
– А цього вже досить! – різко сказала вона, а тоді застогнала й запустила пальці у волосся й смикнула за нього, наче хотіла витягти себе нагору. – Господи, Чарлі, ти не полегшуєш справи.
– Хочеш, щоб я тобі справу полегшив?
– Ну так, правду кажучи, так, я була б не проти, – гримнула вона, а тоді видихнула, взявши миттєву паузу, щоб виправитися. – Ні. Кажи те, що хочеш сказати.
Вона приклала руки до очей козирком.
– Що ти хочеш знати?
– Ти переїздиш до…
– Джонатана. Наразі так.
– Як надовго?
– Не знаю. Побачимо.
– А ми з Біллі залишаємося з татом.
– Ну… – вона прикусила губу, глянула у стіну і з якимись точністю і обачністю заговорила: – Наразі ми думаємо, що Біллі піде жити зі мною, а ти залишишся з батьком.
Минула мить, на яку я затамував подих, перш ніж зміг заговорити знову:
– Можна мені теж?
– Що?
– Можна мені з тобою?
– Я не…
– …з тобою та Біллі.
– О Чарлі…
– Я серйозно! Забери мене.
– Не можу!
– Бо я схибнуся, якщо залишуся там.
– Джонатан має родину, у нього доньки-близнючки.
– Мені байдуже.
– Немає спальні.
– Мені буде добре й на дивані.
– Чарлі, мені потрібно, щоб ти лишився з батьком!
– Чому я?
– Тому що… ти найстарший…
– Ні, ти найстарша!
– Ти завжди був близький із батьком…
– Ні, ми не близькі, тобі подобається