Солодка печаль. Дэвид Николс
Читать онлайн книгу.
– Вона взяла мене за лікоть і повела крізь вестибюль…
– Це правда?
…мов охоронець – так, ніби мене впіймали на магазинній крадіжці й тепер відчиняють двері до конференц-залів і кабінетів, шукаючи, де б мене сховати…
– Я залишила тобі листа, Чарлі. Ти читав того листа, Чарлі?
– Ні, я приїхав одразу сюди.
– Що ж, я просила його віддати тобі листа.
…і, побачивши, що всі кімнати зайняті, вона всміхалася своєю професійною усмішкою і рішуче зачиняла кожні двері.
– Мамо, це правда? – я викрутив лікоть із її захвату. – Скажи мені!
Її усмішка ослабла. Вона взяла мене за руку і, міцно тримаючи її, на мить торкнулася своїм чолом мого, а тоді різко глянула ліворуч, праворуч, відтак на двері позаду нас, важко привалившись до них плечем, і завела мене до глухої задушливої клітки-комори, звукоізольованої рулонами туалетного паперу й рушниками. Ми стояли серед швабр і відер.
– Чарлі, тобі не можна сюди приходити…
– Але це правда, що ти переїздиш від нас?
– Наразі так.
– Куди? Я не розумію.
– Це все було в листі, – цитьнула вона. – Я казала йому віддати його…
– Просто скажи! Будь ласка!
Вона зітхнула і, наче здуваючись, дозволила собі сповзти на підлогу, склавши ноги під собою.
– Із твоїм татом нелегко було жити ці останні роки…
– Справді? Бо я не помітив, що…
– …нелегко для кожного з нас. Гадаю, я робила все можливе, щоб тримати все вкупі, і я справді досі його люблю, я всіх вас люблю. Але… – вона зробила паузу, насупилася, облизала губи, а тоді стала по одному добирати слова. – Я знайшла іншого друга. Тут. На роботі.
– Кого?
– Я виклала це в листі, не знаю, чому він не віддав тобі листа…
– Добре. Піду й дістану цього славетного листа… – і я почав перелізати через неї, копаючи відра, збиваючи на підлогу швабри.
– Не треба, Чарлі. Сядь. Сядь! Я розповім тобі! Тут! – Вона схопила мене за руку й притягла на підлогу, так, що наші ноги сплуталися, впершись у гори туалетного паперу. – Його звати Джонатан.
– Він працює тут?
– Так, керує корпоративними заходами.
– Я його зустрічав?
– Ні. Біллі зустрічала, коли приходила на роботу зі мною. І – ні, він сьогодні не тут, тож нічого собі не вигадуй.
– І як давно?..
– Пару місяців.
– Ти тут лише із січня!
– Так, і відтоді ми стали дуже добрими друзями.
Я розсміявся по-злому, як тільки міг.
– Ти не дуже зріло це сприймаєш, Чарлі.
– «Дуже добрими друзями». Так кажеш, наче тобі дев’ять років…
– Гаразд, коханцями. Так краще?
– Заради всього святого, мамо…
– Бо я можу поводитися з тобою, як із дитиною, якщо хочеш, чи тобі краще так?
– Ні, я лише хочу…
– …щоб я пояснила тобі, що відбувається, і саме це я і намагаюся зробити. Я не проти, що ти сердишся, я очікую, що