Солодка печаль. Дэвид Николс
Читать онлайн книгу.
Бачив які-небудь вистави в Лейксайді? «Скрипаль на даху»? «Свідок обвинувачення»? – він розслабив щелепу так, що та відвисла, і став вистукувати ритм по щоках. Я зробив те саме. – Сам не знаю, що думаю про цю зворушливо-чуттєву дурню. В Лейксайді ми б уже поставили перші три акти. Але що є, те є.
Зараз наші носи торкалися, і я відчував, як пахне кавою в нього з рота.
– Треба дивитися на світ ширше, адже так?
– Не розмовляти, будь ласка! Якщо говорите, ваше дзеркало має говорити теж!
Кіт поплескав по щоках, посмикав себе за вуха, приклав пальці до носа, і я подумав: «Чому моє відображення не може просто стояти спокійно? Що як вона мене побачить?»
– Гаразд, міняємося парами, будь ласка!
Але вона мене не бачила й навіть не поглядала в мій бік, натомість мене було вкинуто в черговий акт вимушеної близькості, цього разу із хлопцем на ім’я Алекс: чорним, дуже високим, кощавим, із витонченим, утомленим від життя і зрілим обличчям старшокласника. Ця вправа називалася «скульптор і модель». Алекс оглянув мене з голови до ніг.
– Гадаю, Чарлі, – сказав він, – найкращі результати тут ми отримаємо, якщо я надаватиму позу тобі.
– Гаразд.
– Не опирайся мені.
– Вибач.
– Ти опираєшся, ти маєш гнутись і лишатися так.
– Я намагаюся!
– Ти чиниш спротив.
– Ненавмисно. Я намагаюся не…
– Боже мій, ця напруга у твоїй шиї…
– Вибач.
– …наче вузлом зав’язано, – він потицяв мені шию пальцями.
– Ой!
– Я тебе напружую?
– Ні.
– Тоді розслабся!
– Я просто ніколи не робив цього в такій кількості.
– Ні, це я зрозумів, – сказав він, щипаючи мене за литки.
– Може, я міг би бути одним із тих манекенів, які просто… лежать на підлозі.
– І де в цьому розвага? До того ж я тут скульптор. Ну ж бо! Роби як я кажу!
– Гаразд, – мовив Айвор, плескаючи в долоні. – Скульптори, подивимось на вашу роботу! Алекс і Чарлі перші.
Вони зібралися навколо. Я був Ерос, який балансує на одній нозі, з луком і стрілою в руці, і краєм ока бачив, як Френ і Гелен Бівіс підіймають підборіддя і оцінювально кивають.
– Десять хвилин, народ! Десять хвилин, будь ласка!
На подвір’ї компанія зі сміхом і жартами зібралася навколо бака кип’яченої води. У тій версії, в якій я уявляв собі цей день, я міг спокійно поблукати довкола, привітатись і влитися в групу, однак упевненість у собі – не важіль, за який можна смикнути, і в реальності ця подорож здавалася надто віроломною і обтяжливою, а відстань – величезною. Може, мене приймуть, а може, я відскочу від краю і гвинтом полечу у прірву. Найкраще стояти тут, не зводячи очей із пластикової чашечки води в руці.
Стояти нерухомо теж було небезпечно, тож я почав прогулюватися краєм подвір’я зі своєю чашечкою, роздивляючись архітектуру, немов турист, який обходить собор. Периферичним зором я бачив, як хтось відділився від