Солодка печаль. Дэвид Николс
Читать онлайн книгу.
простягла її, наче контракт на підпис.
– Так, я, мабуть… – я глянув ліворуч і праворуч, неохоче приймаючи п’єсу.
– Мій батько щовечора забирає мене внизу стежки. Тобто, якщо це тебе влаштує. Якщо не поспішаєш…
Я не поспішав.
Повернення додому
Усю дорогу ми йшли мовчки, і це була довга прогулянка. Потім вийшли на стежку під куполом дерев, яка вела вниз до автомагістралі, і досі єдиний голос лунав у мене в голові – голос, що наказував мені: «Зосередься, це важливо, зосередься».
– Мені шкода, що нам не вдалося поговорити сьогодні, – сказала вона.
– Так, дуже щільна програма була.
Ми пройшлися далі.
– Я подумав, може, ти уникаєш мене, – сказав я.
– Зовсім ні! Я робила спроби, але щоразу, коли не гляну, ти вдаєш із себе кота, тож… – тут вона розсміялася, надто гучно, як на мене, і заклала волосся за вухо.
– Так, пробач за це.
– Якщо вже на те пішло, я гадала, що це ти уникаєш мене.
– Боже, ні! – Мені навіть на думку не спало, що моя відсторонена поведінка може бути сприйнята як відчуженість. – Я просто не звик до таких речей.
– Не думаю, що хтось до них звикає.
Ми йшли далі. Денна спека досі трималася під куполом дерев, нерухоме повітря раз у раз розмивалося хмарками мошок, схожих на відбитки пальців на світлині. Трохи далі чути було низький гул автотраси, і я чув також балаканину інших учасників компанії позаду нас, які кралися, тримаючи відстань.
– Отже, скажи чесно, – мовила вона, – ти ненавидів усе це кожну секунду?
– Такий це мало вигляд?
– Іноді. Коли ти був статуєю, я гадала, що ти раптом, ну, зірвешся з ланцюга.
– Я погано знаюся на цих справах.
– У тебе добре виходило! Я подумала, що твоя людина – паровий двигун чудова, а мені непросто таке казати. Навіть тоді ти здавався… розлюченим! – і вона знову розсміялася, приклавши руку до рота.
– Ну, як я вже казав, це не моє…
– То чому ти прийшов?
Я невідривно дивився перед собою.
– Спробувати щось нове. Це мене відвертає.
– Від вештання вулицями.
– Від проблем.
– У тебе проблеми?
– Не зовсім. Просто нудьгую вдома.
– А сьогодні нудьгував?
– Не нудьгував…
– Ну а як же тоді?
– Соромився.
– Ну так, із цього кожен починає. Це як коли вступаєш до Іноземного легіону чи САС і мусиш тягати холодильник на спині й пити власну сечу чи ще щось. Тут ти мусиш грати в гру з капелюхом. Це робить нас усіх пов’язаними й розкутими. Почуваєшся пов’язаним?
– Не з усім загалом.
– Розкутим?
– Скутим.
– Ну, може, коли ми почнемо працювати над п’єсою… Яка в тебе роль?
– Не знаю, Сам… щось таке.
– Самсон. Що ж, уперед. Купа образ, купа брудних жартів. Він ду-у-уже зухвалий хлопець.
– О господи.
– Тільки не роби тієї штуки, коли виставляєш стегна. Залиш це Джульєтті.
– Тобто