Вонгозеро. Епідемія. Яна Вагнер
Читать онлайн книгу.
що в заторі почався рух, водії заглушили двигуни й вешталися трасою, заглядаючи в сусідні автівки та слухаючи уривки новин із радіоприймачів. «Якась дурня, мала, новини лише раз на пів години, вони тут музику крутять із рекламою, дідько б їх ухопив», – і повернулися до своїх автомобілів, які колоною поповзли в бік міста. За сорок хвилин і п’ять кілометрів з’ясувалося, що потік на найближчому з’їзді розвертається в область. Сергій зателефонував іще раз і сказав:
– Схоже, вони не брешуть, місто справді закрили.
Ніби ще були сумніви і, рухаючись у бік міста ці останні п’ять кілометрів до розвороту, він сподівався, що це лише розіграш, невдалий жарт.
Прокинувся Мишко, спустився з другого поверху й грюкнув дверцятами холодильника. Я вийшла з кабінету та сказала:
– Місто закрили.
– Як це? – Він обернувся, і чомусь його заспаний вигляд, скуйовджене після сну волосся та слід від подушки на щоці відразу мене заспокоїли.
– У Москві карантин. Сергій повертається додому. Я телефонувала бабусі, у неї все гаразд. Якийсь час у місто не можна буде потрапити.
– Кльово, – сказав мій безтурботний худий хлопчик, у житті якого не виникало більшої проблеми, ніж зламана ігрова приставка; його ця новина анітрохи не злякала – може, він подумав про те, що канікули триватимуть ще якийсь час, а може, і геть нічого не подумав, просто сонно всміхнувся мені, схопив пакет апельсинового соку й печиво і, човгаючи, посунув назад до своєї кімнати.
Усе це справді було ще не страшно. Неможливо було уявити, що карантин не закінчиться за кілька тижнів. По телевізору тими днями говорили, що це «тимчасовий захід», «ситуація під контролем», «у місті достатньо ліків, постачання продовольства організовано», новини не йшли ще нескінченним потоком, із рядком-бігунком унизу екрана та трансляціями наживо з вулиць, навдивовижу порожніх, із поодинокими перехожими в марлевих пов’язках, по всіх каналах ще було повно розважальних передач і реклами, і ніхто ще не злякався по-справжньому – ані ті, хто залишився всередині, ані ми, ззовні. Ранки починалися з новин, із дзвінків мамі та друзям. Сергій працював дистанційно, це було навіть приємно – позаурочна відпустка, наш зв’язок із містом не перервався, а просто був обмеженим. Ідея прокрастися в місто й забрати маму здавалася нетерміновою – уперше ми заговорили про це не всерйоз, за вечерею, здається на початку карантину, і в перші дні Сергій (і не лише він – деякі наші сусіди, як з’ясувалося пізніше, робили те саме) кілька разів виїжджав; за чутками, тоді ще було перекрито лише основні траси, а чимало другорядних в’їздів залишалися вільними, – але в місто потрапити він так жодного разу й не зміг і повертався ні з чим.
По-справжньому ми злякалися того дня, коли оголосили про закриття метро. Усе сталося якось одночасно, немов зненацька піднялися непрозорі фіранки – й інформація ринула на нас бурхливим потоком. Раптом ми жахнулися з того, як нам удавалося бути такими безтурботними, чотириста тисяч хворих, зателефонувала мама