Вонгозеро. Епідемія. Яна Вагнер
Читать онлайн книгу.
я сказала:
– Ну, спершу ми, звісно, зламаємо до біса журнальний столик.
Він відразу ж засміявся, як завжди робив, коли був іще маленьким, – його завжди було дуже просто розсмішити, попри будь-які прикрощі, це був найпростіший спосіб заспокоїти його, коли він плакав. До вітальні зайшов Сергій:
– Що смішного?
Я подивилася на нього поверх Мишкової голови та сказала:
– Гадаю, що далі буде тільки гірше. Що робитимемо?
Решту дня ми всі – я, Сергій і навіть Мишко, який облишив свої ігри, – провели у вітальні біля ввімкненого телевізора, немов цінність цього останнього каналу зв’язку із зовнішнім світом, який у нас залишився, лише щойно стала для нас очевидною, і ми поспішали ввібрати якомога більше інформації, перш ніж ця ниточка урветься. Мишко, щоправда, сказав:
– Супутникові точно нічого не буде, мам, що б вони там не вимикали, він літає собі й літає, – але сидів із нами доти, доки нарешті не заснув, примостивши скуйовджену голову на підлокітник дивана.
Ближче до вечора Сергій вимкнув світло, розпалив вогонь у каміні, приніс із кухні пляшку віскі та дві склянки. Ми сиділи на підлозі перед диваном із заснулим Мишком, якого я вкрила пледом, і сьорбали віскі; тепле помаранчеве мерехкотіння вогню в каміні змішувалося з блакитним світінням екрана, телевізор тихенько бубонів і показував переважно ті ж кадри, які ми бачили вранці, – диктори на тлі географічних мап із червоними позначками, спорожнілі вулиці різних міст, автівки «швидкої допомоги», військові, розподіл ліків і продовольства (обличчя людей, які стояли в чергах, відрізнялися лише кольором масок), закрита Нью-Йоркська фондова біржа. Я вже нічого не перекладала, ми сиділи мовчки та просто дивилися на екран, і на якусь мить мені раптом здалося, що це звичайний вечір, яких уже було багато в нашому житті, і ми просто переглядаємо нуднуватий фільм про кінець світу, у якому трохи затягнулася зав’язка сюжету. Я поклала голову Сергія на плече, він обернувся до мене, погладив по щоці та сказав мені на вухо, щоб не розбудити Мишка:
– Маєш рацію, мала, усе це просто так не закінчиться.
Звук, який розбудив мене, припинився тієї миті, коли я розплющила очі; у кімнаті було темно – вогонь у каміні згас, а останні червонуваті вуглинки вже не давали світла, позаду сопів Мишко, поруч зі мною – сидячи, відкинувши голову назад, – спав Сергій. Спина мені затекла від тривалого сидіння на підлозі, але я не ворушилася, намагаючись пригадати, що саме змусило мене прокинутися, – кілька нескінченно довгих секунд я сиділа в цілковитій тиші, напружено прислухаючись, і щойно майже повірила в те, що цей дивний звук просто наснився мені, він пролунав знову, просто за моєю спиною – вимогливий, гучний стукіт у шибку. Я обернулася до Сергія та схопила його за плече – у напівтемряві побачила, що очі його розплющені; він притулив палець до вуст, потім, не зводячись на ноги, трохи нахилився праворуч і намацав вільною рукою чавунну кочергу, що висіла біля каміна, і вона стиха брязнула, коли він знімав її з гачка. Уперше