Якийсь час нічого не відбувалося. Льоня й далі стояв у отворі хвіртки, руки він більше не простягав, але все ще усміхався – мабуть, вони про щось розмовляли; чоловіка в камуфляжі я бачила тільки зі спини.

      – Що там, Аню? – гукнув до мене тато Боря. – Хлопці приїхали?

      І тут перший чоловік у камуфляжі зненацька зробив кілька швидких кроків до Льоні та ткнув дулом автомата йому в груди, відтак вони обидва зникли в отворі хвіртки, а за мить другий чоловік вистрибнув із вантажівки та квапливо пройшов слідом за ними всередину. За триметровим Льоніним парканом уже нічого не було видно, я почула гучний собачий гавкіт і раптом – дивний сухий звук, у якому я одразу впізнала постріл, хоча він був геть не схожий на соковиті рокітливі черги з голлівудських фільмів і Мишкових комп’ютерних ігор. Я кинулася відчиняти вікно – не думаючи навіщо, чомусь тієї миті мені було дуже важливо відчинити його й почути, що там; із кузова вантажівки вистрибнув ще один чоловік у масці й забіг у двір, і тут я відчула на плечі важку руку, яка буквально перекинула мене на підлогу.

      – Аню, відійди від вікна й не думай висуватися.

      Тато, чортихаючись, уже біг на перший поверх. Я чула, як він тупотить сходами, грюкає дверима кабінету. Мені стало страшно залишатися на самоті нагорі, тому я кинулася слідом за ним, пригнувшись. Та не встигла добігти навіть до сходів, бо побачила, що він уже повертається. У руках у нього був довгастий чорний пластиковий футляр, який він, стиха лаючись, намагався відкрити на бігу. Припавши до стіни, я пропустила його назад у спальню і, мов прив’язана, рушила назирці за ним до вікна.