Сергій опустився на диван, вигляд мав радше замислений, ніж стривожений.

      – Дідько, – сказав він. – Добре, що ми не попхалися в Красногорськ, це ж відразу за МКАДом, а там, напевно, весело зараз.

      – То я не зрозумів, – подав раптом голос Льоня, – який план? Будемо тут тримати оборону? Я бачу, ви провізією запасаєтеся, патрони, те-се, це, звісно, чудово, але що ми робитимемо, якщо вони наступного разу на танку приїдуть?

      Сергій з батьком перезирнулися, і поки вони мовчали, я подивилася на товстого галасливого Льоню, який завжди надзвичайно дратував мене своїми нетактовними заувагами, звичкою голосніше за всіх сміятися над власними жартами, здатністю негайно й цілковито заповнювати собою будь-який простір і заглушати будь-яку компанію, не звертаючи уваги на підняті брови й незадоволені обличчя, і несподівано для себе сказала:

      – Тут не можна залишатися, Льонь, незабаром тут почнеться справжнє жахіття, тож ми їдемо, майже все вже зібрали, і я гадаю, що вам варто поїхати з нами.

      – Гаразд, – швидко відповів Льоня. – Куди?

      – Льовіно відпадає, – сказав тато Боря з досадою. – Ви тут теж за двадцять кілометрів від траси, і бачите, як швидко вони сюди дісталися, – я сподівався, усі ці жирні котеджні селища на Новій Ризі затримають їх довше. Моє село від Рязані далеко – але до шосе там лише шість кілометрів, ми там виграємо якийсь тиждень, не більше, а потім нас накриє. Тут потрібна хіба тайга якась, щоб геть нікого довкола, шкода, що ми не в Сибіру, бо в нашій Середній смузі, хай їй грець, таких місць, певно, немає.

      – Тайга! – закричав раптом Сергій і підхопився з місця. – Тайга, ну звісно, який же я йолоп. Аню, я знаю, куди ми поїдемо.

      Він вибіг із вітальні й, перечепившись об один із хрустких пакетів, що стояли в холі, зник за дверима кабінету – чутно було, як він, стиха лаючись, порпається в шафі, щось із глухим стукотом упало на підлогу, і за мить він знову з’явився на порозі – у руках стискав книжку, яку, квапливо розкидавши навсібіч склянки, що стояли купкою, дзвінко бухнув на стіл. Обличчя в нього було врочисте, і ми всі – навіть Марина з дівчинкою, які не видали жодного звуку відтоді, як перетнули поріг нашого будинку, подалися вперед і подивилися на те, що лежало перед нами, – зелена обкладинка, великі білі літери: «Атлас автомобільних доріг. Північний Захід Росії».

      – Не розумію, – сказала Марина жалібно.

      – Вонгозеро,