Вонгозеро. Епідемія. Яна Вагнер
Читать онлайн книгу.
і чутно було навіть, як цокає на тумбочці годинник Сергія – мій подарунок до річниці. Я сиділа в незручній позі, удивляючись у темряву за вікном, – жорстке крісло, холод від віконного скла, – і думала про те, що він навіть не взяв із собою годинника.
Коли нарешті внизу грюкнули двері кабінету – прокинувся Льоня, щоб змінити Мишка, – я натягнула джинси та спустилася до вітальні. До світанку залишалося ще кілька годин, перший поверх і далі був поглинутий темрявою, балконні двері відчинені, а всі вони – Мишко, Льоня й тато – стояли надворі, стиха перемовляючись. Я визирнула на балкон і сказала:
– Мишку, іди негайно лягай, твоє чергування завершилося. Я розбуджу тебе години за три.
Розмова урвалася, і всі вони повернулися до мене разом, зі збентеженими обличчями. Мишко спіймав мій погляд і, не протестуючи, протиснувся повз мене в будинок. Інші чоловіки на балконі мовчки дивилися на мене.
– Не спиться? – запитала я в тата Борі.
– Бачу, ти теж не лягала, – відповів він.
Очі в нього були червоні. Мені спало на думку, що за минулі дві доби він спав щонайбільше кілька годин, і серце стиснулося.
– Зварю кави, – сказала я, причинила за собою балконні двері, пройшла крізь темну вітальню на кухню й увімкнула лампу над столом. Слідом за мною з балкона повернувся тато та став у дверях, наче не наважуючись пройти далі.
– Завари краще чайку, Аню. З моїм мотором багато кави вже не можна.
Не дивлячись на нього, я налила води в чайник і натиснула кнопку. Загорілася лампочка, і чайник відразу ж зашумів. Я дістала чашки, коробку з чаєм. Було важливо не обертатися до нього, чимось зайняти руки. І тоді він сказав:
– Аню, ну не міг же я його не відпустити. – Але я не відповіла. Мені треба було знайти цукор, а я все не могла згадати, де ця дідькова цукорниця. Усі ми пили несолодкий чай і діставали її тільки для гостей. – Він повернеться, Аню. Шістдесят кілометрів у один кінець, до того ж їм же речі якісь зібрати треба, усіляку дитячу хрінь – де її зараз дістанеш? Лише чотири години минуло, почекаймо, усе буде гаразд, ось побачиш.
Тут я нарешті знайшла цукорницю, схопила її обома руками й постояла так недовго, а потім повернулася до тата й сказала:
– Звісно, усе буде гаразд. Ми зараз усі разом вип’ємо чаю, а потім відпустимо Льоню збирати речі – нехай, поки дівчата сплять, візьме ваш список і подивиться в себе. А ми почергуємо, так?
– Почергуємо, – відразу погодився він і з полегкістю затупотів назад, повідомляти Льоні новини. Я дивилася йому вслід і думала: цікаво, невже він навіть спить у валянках?
Відмовившись від чаю, Льоня, радий нашому рішенню, побіг до себе. Щоб не проводжати його, я дала йому запасний комплект ключів від нашої хвіртки й лише дивилася у вікно, як він порається із незвичним замком. Щойно він пішов, ми з татом зайняли свої місця біля вікна у вітальні – заряджений карабін стояв поруч, біля стіни, – і наступну годину просиділи мовчки, спостерігаючи за темною порожньою дорогою. Небо