– Сядь, Аню, і не репетуй, розбудиш увесь дім, – сказав тато вже у вітальні, коли запалив світло й заштовхав мене всередину. – Найпізніше завтра ми їдемо звідси. Він мусить бодай спробувати забрати їх, якщо вони… якщо з ними все гаразд. Ти ж сама розумієш.

      Я розуміла. Опустилася на диван і машинально потягнула до себе плед, який лежав на підлокітнику, – учора вночі під ним спав Мишко, а ми із Сергієм сиділи ось тут, на підлозі, і дивилися на вогняні іскри, що осідали на задній стінці каміна. Колюча вовна неприємно обпекла шкіру крізь тонку нічну сорочку, але я накинула плед на плечі й подумки насварила себе за те, що спустилася, не одягнувшись, – навіть цієї хвилини мені було ніяково перед татом, який стояв тут-таки й дивився на мене, за недоречні тепер, коли в домі стільки чужих чоловіків, мережива й голі коліна. Я думала про те, як ми із Сергієм їздили до кордону, щоб забрати маму, – він, напевно, знав уже, що ми не прорвемося, бо кілька разів, відразу після оголошення карантину, намагався потрапити в місто сам, без мене. Пам’ятаю, як він їхав і повертався, люто жбурляв ключі на столик і казав: «Дідька лисого, усе перекрито, мала», але так жодного разу й не сказав мені, навіщо він їздив. А того дня, коли я сперечалася, просила та плакала, він поїхав зі мною – поїхав однаково, щоб я переконалася, що в місто потрапити неможливо, бо знав: це треба спробувати зробити самому. І навіть тоді, в автівці, поки порожнє темне шосе розмотувалось у нас під колесами, він не сказав мені. І на зворотному шляху не сказав, хоча, напевно, раніше він теж пропонував їм гроші й умовляв: «Мужики, у мене син там, у місті, маленький ще, – і показував рукою від землі, – мені треба проїхати лише п’ятсот метрів від Кільцевої, тут рукою подати, ми навіть речей не братимемо – я просто заберу його, просто посаджу в автівку й повернуся, дайте мені п’ятнадцять хвилин», а відтак розвертав автівку та їхав, їхав до іншого кордону, і намагався знову, і повертався додому ні з чим.