Певно, гнітюча тиша навколо, яка дзвеніла в мене у вухах, уплинула на решту, бо Мишко раптом запропонував:

      – Мамо, увімкни, може, музику якусь, так тихо…

      Я простягнула руку, звично натиснула кнопку тюнера, і мертве шипіння на частоті, яку я звикла слухати, нагадало мені, що міста, яке залишилося за нашою спиною, більше немає. Я уявила безлюдну студію радіостанції, розкидані папери, телефонну слухавку, що лежить поруч з апаратом – хай їй грець, моїй живій уяві, – і квапливо перемкнулася з радіоприймача на програвач. Відразу ж низько, хрипко заспівала Ніна – «Ne me quitte pas, il faut oublier, tout peut s’oublier, qui s’enfuit dejа», і тиша, що тиснула на мої вуха, умить відступила й наповнилася її голосом – так, що на якусь мить я навіть забула, що ми тут робимо – три автомобілі на довгій, порожній дорозі, немовби просто їдемо кудись великою компанією, а не тікаємо – так швидко, як тільки можливо, не маючи права озирнутися.

      – Тьху, Аню, – сказав тато Боря з прикрістю, – ну що в тебе за музика, похоронний марш якийсь, веселішого нічого немає?

      – Вона на всіх діє по-різному, тату, – відповіла я, вимикаючи пісню. – Не впевнена, що в мене є щось веселіше, але в будь-якому разі всі інші диски поховані під вашою прекрасною рацією, тож або Ніна – або нам доведеться співати самим.

      – Ми їдем-їдем-їдем у синю далечінь, – раптово проспівав Мишко із заднього сидіння – добряче, утім, фальшивлячи. Я спіймала його погляд у дзеркалі заднього огляду, він усміхнувся, і мені одразу полегшало.