Соня. Катерина Бабкіна
Читать онлайн книгу.
Так і сказав.
– Може, це метафора? – спитала Етері.
– Подивився серйозно. Це можливо, каже, я знаю, як.
– Може, в нього просто щось із собою було.
– Нічого в нього із собою не було, він же проти речовин.
– Проти зовсім всіх речовин? – зачудовано перепитала Соня.
– Ні, тільки деяких речовин.
– Так і що? – спитала Етері.
– Нічого, – печально відповіла Катя. – Просто він кончений. Клінічно кончений, в сенсі, ну, хворий. Я таких боюся, вони потім стають переслідувачами або маніяками-вбивцями.
– Ну, то не дуже й хотілося, – сказала Етері.
– Так, – сказала Катя, хоча насправді хотілося дуже.
Соня вийшла з машини в траву, було холодно і непевно в тонких сандалях. Високо піднімаючи ноги, вона побрела на світло й музику, за кожним кроком краплі зі стебел розліталися з-під сандаль і дзвеніли срібні браслети, ніби відтворюючи звук, з яким у Соні мало потроху розриватися серце. Катя з Етері йшли за нею, не дзвеніли, пахли парфумами, видихаючи в ніч безтілесних метеликів різних своїх очікувань. Потім усі троє зайшли в кольоровий дим вечірки.
Коли Соня танцювала, пасма її волосся ніби зависали в повітрі довкола голови та плечей і тільки погойдувалися в ритмі рухів її тіла. Соня закрила очі і дослухалася до того, що робиться в ній без Луї. Але в ній без Луї не робилося нічого. Якась дзвінка пустка затерпла всередині, прохолодна і гірка. Соня намагалася пригадати його обличчя, але не могла. Соня хотіла відтворити в пам’яті рух, коли він повертає голову, але пам’ять підсовувала натомість якісь інші рухи – як в’яжеться буксирний вузол, як підстрибують під футболкою груди Етері, як запускається фотошоп, як минають будинки і дерева у дзеркалі заднього виду. Соня напружувалася і хотіла уявити Луї, його поставу, волосся, руки, колір сорочки, усмішку, примружені очі та зморшки навколо них, але пам’ять збирала якісь чужі, випадкові риси, і от на Соню дивився уявний несподіваний неприємний чоловік, складений з окремих шматків, занадто виразних, щоби й правда скластися разом, схожий на чоловіка ляльки Барбі, збільшеного до людських розмірів. Соня розслаблялася і відпускала потвору, відкривала очі й дивилася на людей, котрі танцювали довкола. Усі вони були то зелені, то рожеві, то сині, то фіолетові, потім світло дрібно блимало, й тоді люди світилися очима, зубами та білими деталями одягу й рухалися, ніби роботи. Дим, випущений на майданчик, не мав смаку і запаху. Хтось притулився до Соні ззаду і танцював разом з нею, дихав їй у потилицю і ловив ротом її волосся. Подихав, поцілував її в шию, відступив на крок і зник. Соня знову напружувалася і намагалася зібрати зі спогадів Луї, але перед очима знову виникали зовсім інші речі. Етері та Катя сиділи на барі. Соня раптом зупинилася, волосся ще трошки повисіло в повітрі, а потім лягло їй на плечі. Серед рухомих розпашілих нічних тіл статична, неподоланна пустка всередині Соні відчувалася якось особливо виразно.
– Я його зовсім не запам’ятала, – сказала Соня, вилазячи на табурет між Етері та Катею.
–