Він прокинувся, коли Соня запаркувалася в дворі й заглушила двигун. Співали пташки.

      – Де ми? – спитав чоловік.

      – У мене вдома, – сказала Соня. – Ну, як удома. Майже там.

      – І що ми будемо робити?

      Соня мовчала.

      – У тебе хтось є? – спитав чоловік.

      – Нема, – сказала Соня. – А в тебе?

      – А в мене є, – сказав чоловік. Він ніколи не обманював. – Ти красива. Що ти хочеш?

      Соня почала пригадувати все, чого вона хоче. Усього було дуже багато, але саме зараз нічого чомусь не пригадувалося.

      – Я хочу все пам’ятати, – сказала Соня.

      – Для цього треба знайти голубине яйце і випити його, – серйозно сказав чоловік. – У тебе є голуби?

      – Ні, – сказала Соня, – але є голуб’ятник. Ну як у мене. Просто є.

      – Покажи, – не повірив чоловік.

      Потім вони залазили до голуб’ятника. Залізна драбина була слизька, бо на неї вже випала ранкова роса, або, може, ще вечірня. На низеньких дверцятах висів великий замок, теж слизький і мокрий. Соня відімкнула його і зайшла. У голуб’ятнику було темно і тісно, але Соня могла стати на повний зріст, а чоловік – ні. Не було ані пір’я, ані посліду, тільки якийсь невловимий пташиний запах. Голуб’ятник хитався від їхніх рухів. Чоловік сів на підлогу. Через маленькі вікна було добре видно, що небо надворі вже почало світлішати.

      – А де голуби? – спитав чоловік.

      – Він їх випустив. Голубник.

      – Чому?

      – Тому що він був уже сліпий і не міг на них дивитися. А що з ними ще робити, сам подумай.

      – Нащо взагалі голуби? – спитав чоловік.

      – Вони літають колами. Хороші голуби правильно літають. Їх треба годувати, поїти, прибирати за ними. Ну цей дід прибирав, годував. У нього хороші голуби були, сизі і білі.

      – Сизі – це які? – знову спитав чоловік.

      – Як сірі з молоком, і ще трошки голубі.

      – І що потім сталося?

      – Потім він осліп. Голуби мучилися дуже – ніхто їх не годував, не поїв, не показував їм цих всіх команд, щоби літали колами. І вони не літали. Сиділи тут і мучилися, стогнали. Знаєш, як голуби стогнуть?

      – Знаю, – сказав чоловік, – у мене на горищі живуть. І в шахті ліфта.

      – Він мене попросив, і я їх випустила. Виганяла звідси, ловила і викидала вгору, а вони билися крилами, лізли назад. Я тут усе прибрала і замкнула, але вони довго ще прилітали. Сиділи. Потім настала зима, й аж тоді вони перестали прилітати.

      – Іди до мене.

      Соня сіла на підлогу, і чоловік обійняв її, притулив до себе.

      – Розказуй ще. Ти так гарно розказуєш, мала. Про голубів. Дід помер, ну, голубник?

      – Помер потім, – сказала Соня.

      – Шкода його.

      – Шкода, – погодилася вона. Чоловік був теплий,