Червоне і чорне. Стендаль (Мари-Анри Бейль)
Читать онлайн книгу.
Оце був би ляпас!
– Для мене буде ганьба як тут, так і в Безансоні, – заперечував абат Маслон, – якщо він з'явиться в моїй парафії. Це ж янсеніст, Боже милосердний!
– Кажіть що хочете, дорогий абате, – відказав пан де Реналь, – а я не можу допустити, щоб представники влади у Вер'єрі дістали від пана де Ла-Моля таку образу. Ви його не знаєте, – при дворі він добромисний, а тут, у провінції, такий скалозуб і насмішник, що радий усякій нагоді кому-небудь дозолити. Він може, виключно для власної розваги, зганьбити нас в очах лібералів.
Тільки вночі з суботи на неділю, після триденних переговорів, гордість абата Маслона була зломлена боягузтвом пана мера, яке зробило його відчайдушним. Довелося написати медоточивого листа абатові Шелану й просити його взяти участь в урочистій церемонії поклоніння мощам у Бре-ле-О, якщо, звичайно, це дозволять йому літа й недуги. Пан Шелан зажадав і одержав запрошення для Жульєна, що мав супроводити його як іподиякон.
У неділю з самого ранку вулиці Вер'єра повнилися тисячами селян, що поприходили з навколишніх гір. Була чудова сонячна погода. Нарешті десь о третій годині юрба захвилювалася; на скелі, за два льє від Вер'єра, спалахнуло велике вогнище. Цей сигнал сповіщав, що король уже вступив на територію департаменту. Враз задзвонили всі дзвони й загупала старенька іспанська гармата, що належала місту, виражаючи загальну радість з приводу великої події. Половина міського населення вилізла на дахи. Жіноцтво розмістилося на балконах. Почесна варта рушила. Всі милувалися блискучими мундирами, кожен пізнавав то родича, то приятеля. Глузували з полохливості пана де Муаро, що був готовий щохвилини вхопитись за луку сідла. Та ось чиєсь зауваження збудило загальну цікавість і змусило забути все інше: перший вершник у дев'ятій лаві був дуже гарний, стрункий юнак, якого спочатку ніхто не міг впізнати. Раптом почулися обурені вигуки, на обличчях відбився подив, словом – зчинився переполох: у цьому юнакові, що їхав верхи на одному з нормандських коней пана Вально, пізнали хлопчака Сореля, тесляревого сина. Всі, особливо ліберали, в один голос обурювалися витівкою мера.
– Як! Тільки тому, що цей майстровий парубійко, виряджений абатом, є гувернером його дітлахів, він наважився призначити його до почесної варти замість панів такого-то й такого-то, багатих фабрикантів! Треба добре провчити цього нахабу, хлопчака, це мужицьке поріддя! – галасувала дружина одного банкіра.
– Цей парубійко не промах, він при шпазі, – відповів їй сусід, – він може штрикнути в обличчя.
Зауваження належних до дворянства осіб були ще небезпечніші. Дами запитували одна одну: невже в такому кричущо-непристойному вчинку завинив тільки сам мер? Адже до цього часу він не виявляв ніякої поблажливості до простолюдинів.
Тим часом предмет усіх цих розмов, Жульєн, почував себе найщасливішою людиною у світі. Сміливий від природи, він тримався на коні краще, ніж більшість юнаків гірського містечка. По очах жінок