Червоне і чорне. Стендаль (Мари-Анри Бейль)
Читать онлайн книгу.
з кімнати пані де Реналь, про нього можна було сказати, висловлюючись мовою романів, що йому не лишалось більш нічого бажати. Справді, кохання, що він до себе викликав, і несподіване враження, яке справили на Жульєна її принади, дали йому перемогу, якої він ніколи не домігся б своїми незграбними хитрощами.
Але навіть у найсолодші хвилини наш герой, будучи жертвою своїх безглуздих гордощів, намагався грати роль покорителя жіночих сердець: він докладав усіх зусиль, щоб зіпсувати те, що було в ньому привабливого. Не помічаючи палких поривів, які він збуджував, і докорів сумління, які ще збільшували їхню силу, він ні на мить не дозволяв собі забути про свій «обов'язок». Він боявся, що потім гірко докорятиме собі й навіки осоромиться, якщо відступиться від ідеалу, який сам собі вигадав. Одне слово, саме те, що робило Жульєна вищою істотою, заважало йому втішатись щастям, яке само ішло йому до рук. Так юна шістнадцятирічна дівчина з чарівним кольором обличчя, ідучи на бал, безглуздо накладає на щоки рум'яна.
Смертельно перелякана появою Жульєна, пані де Реналь неспроможна була опанувати своїх украй збентежених почуттів. Сльози й розпач Жульєна схвилювали її до глибини душі.
Навіть тоді, коли їй не було вже в чому відмовляти Жульєнові, вона знову відштовхувала його в пориві щирого обурення й відразу ж кидалась йому в обійми. Вона вважала себе навіки пропащою, і, щоб відігнати з-перед очей примару пекла, осипала Жульєна нестримними пестощами. Одне слово, нічого не бракувало для блаженства нашого героя, – аж до палкої чутливості його бранки, – аби лиш він умів втішатися всім цим. Жульєн уже пішов, а пані де Реналь ще довго трепетала від жагучих поривів пристрасті й каралась муками сумління.
«Боже мій! Так оце й є щастя кохання? Оце й усе?» – така була перша думка Жульєна, коли він повернувся до себе в кімнату. Він був у тому стані здивування й розгубленості, що опановує душу людини, яка тільки що домоглася того, до чого давно прагнула. Вона звикла бажати, але бажати вже нічого, а спогадів вона ще не має. Немов солдат, що повернувся з параду, Жульєн уважно пригадував усі деталі своєї поведінки. «Чи не схибив я в чомусь проти свого обов'язку? Чи добре я зіграв свою роль?»
А яка ж це роль? Роль чоловіка, що звик бути чарівним із жінками.
XVI. Наступного дня
He turn'd his lip to hers, and with his hand Call'd back the tangles of her wandering hair.[26]
На Жульєнове щастя, пані де Реналь була занадто схвильована й вражена, щоб помітити безглуздість поведінки юнака, який за одну мить став для неї всім на світі.
Коли почало розвиднятись, вона стала умовляти Жульєна, щоб він уже йшов.
– Боже мій, – казала вона, – якщо мій чоловік щось почує, я пропала!
Жульєн, що заздалегідь приготував кілька красивих фраз, пригадав одну з них:
– А вам було б жаль розстатися з життям?
– Ах, в цю хвилину – дуже жаль! Та однаково, я не пошкодувала б, що пізнала вас.
Жульєн вважав за потрібне для підтримки своєї гідності вернутись до себе завидна і