Червоне і чорне. Стендаль (Мари-Анри Бейль)
Читать онлайн книгу.
Ажурні панчохи
Роман – це дзеркало, яке несуть уздовж дороги.
Помітивши мальовничі руїни старої церкви у Вержі, Жульєн подумав, що з позавчорашнього дня ні разу не згадав про пані де Реналь. «Коли я йшов з дому, ця жінка нагадала мені про відстань, що нас розділяє, вона трималася зі мною, мов із сином ремісника. Певна річ – вона хотіла показати, як кається, що дозволила мені напередодні взяти її за руку… А все-таки яка гарна рука! Яка чарівна жінка! Скільки шляхетності в її погляді!»
Можливість розбагатіти, ставши компаньйоном Фуке, якось полегшувала хід Жульєнових думок: вони вже не так часто затьмарювались досадою й гірким почуттям власної бідності й приниженості в очах людей, що його оточували. Він неначе стояв на вершині, з якої міг оглядати і зважувати на око і найгірші злидні, й добробут, який усе ще вважав багатством. Жульєн не вмів глянути на своє становище очима філософа, але мав досить проникливості, щоб відчути, що після цієї маленької подорожі в гори він став іншим.
Юнака вразило надзвичайне збентеження, з яким пані де Реналь слухала його, коли він, на її прохання, став коротко розповідати про свою подорож.
Фуке кілька разів збирався одружитись, але його завжди переслідували розчарування в любові, в розмовах зі своїм другом він одверто говорив про всі свої прикрощі. Не раз, ощасливлений, Фуке помічав, що не він один користується ласкою коханої.
Розповіді Фуке дуже дивували Жульєна, він пізнав багато нового. Завжди на самоті зі своїми мріями, сповнений недовіри до всіх, він був далекий від того, що могло його просвітити.
Весь час Жульєнової відсутності пані де Реналь невимовно страждала, її муки були нестерпні. Вона й справді занедужала.
– Не здумай, – сказала їй пані Дервіль, побачивши, що вернувся Жульєн, – виходити сьогодні ввечері в сад. Ти хвора, і вогке повітря тобі зашкодить.
Пані Дервіль з подивом помітила: її подруга, якій пан де Реналь завжди дорікав, що вона надто просто одягається, наділа ажурні панчохи й гарненькі паризькі черевички. Протягом трьох днів єдиною розвагою пані де Реналь було шиття. Вона покроїла сукню з гарної, літньої, дуже модної тканини й підганяла Елізу, щоб та швидше шила. Сукня була готова лише через кілька хвилин після Жульєнового приходу, і пані де Реналь її відразу одягла. В її подруги тепер більше не лишалося сумніву. «Вона його кохає, сердешна!» – сказала собі пані Дервіль. Тепер вона зрозуміла дивну хворобу своєї приятельки.
Гостя бачила, як пані де Реналь розмовляла з Жульєном. Обличчя її то блідло, то спалахувало яскравим рум'янцем. Очі, повні тривоги, були прикуті до молодого гувернера. Пані де Реналь з хвилини на хвилину чекала, що він перейде до пояснення і скаже, покидає він їх чи лишається. А Жульєн так нічого й не сказав, – він про це навіть не думав. Нарешті після болісних вагань пані де Реналь наважилася запитати тремтячим голосом, у якому відбились усі її почуття:
– Ви, здається, збираєтесь