Червоне і чорне. Стендаль (Мари-Анри Бейль)
Читать онлайн книгу.
тиранічний режим австрійських окупантів, князь Ернест Ранунцій IV з його постійним жахом перед привидами революції і якобінізму, суддя і кат Рассі, тупий, чванливий комендант тюрми генерал Конті та ін. «Це саме життя, і саме життя придворне, змальоване не карикатурно, як пробував це зробити Гофман, а серйозно і зі злістю», – зауважив Бальзак.
Автор «Людської комедії» єдиний серед критиків XIX ст. зумів побачити в «Пармському монастирі» крізь плетиво боротьби особистих пристрастей, дрібних придворних інтриг і нескінченних пригод, що часом нагадують наївну фантастику англійського «готичного» роману кінця XVIII ст., виразні ознаки глибокої політичної думки і жанру політичного роману.
Як уже сказано, Стендаль узагальнено й досить точно змалював політичне становище, у якому відбувалася дія твору, вивів галерею типових для Північної Італії представників придворної знаті. Але його, безперечно, найбільше цікавила широка історично-філософська проблема звільнення людей не тільки від голоду й злиднів, а й від духовного рабства. Звідси спроба протиставити в романі волю, енергію, розум, життєрадісність, гуманізм чільних персонажів чорним силам реакції. Автору «Пармського монастиря» не раз закидали, що Моска, Сансеверіна, Фабріціо не були безпосередньо зв'язані з революційним рухом і що він переніс політичні питання у сферу почуттів, переживань, роздумів. Ці закиди були почасти справедливі. Але Стендаль не збирався і, мабуть, не був спроможний звернутися безпосередньо до народних мас. Точніше, він хотів показати, що ідея «повного звільнення» повинна об'єднувати всіх чесних людей, бо вона становить один із аспектів національно-визвольної та політичної боротьби. Ферранте Палла допоміг Джіні звільнити Фабріціо не лише заради свого кохання до неї, а й через те, що ув'язнення юнака викликало бунт пармської бідноти.
«Пармський монастир» має в собі дещо від казки, від полум'яної фантазії. Але на той час мрії письменника-демократа, хай надто піднесені, значною мірою відповідали прагненням кращих людей Італії, країни, що довго лишалася під ярмом іноземців. За висловом одного з кращих дослідників Стендаля Я. Фріда, «антагонізм між контрреволюційною політикою Священного союзу і природним прагненням людей, які хотіли жити, а не животіти, виявився тим новим – доти не відображеним – змістом дійсності, який Стендаль зумів побачити й відбити в „Пармському монастирі“.
У формі цього твору Стендаля теж є своя закономірність. Кредо письменника завжди було реалістичним, демократичним, анти-міщанським і, крім того, новаторським. „Ми зовсім не подібні, – писав він ще в 20-і рр., – до тих маркізів у розшитих камзолах і великих чорних перуках вартістю в тисячу екю, які близько 1670 року обмірковували п'єси Мольєра і Расіна. Ці великі люди мусили догоджати маркізам і працювати для них. Я тверджу, що віднині слід писати… для нас, мислячих, серйозних молодих людей 1823 року“. Він зневажав вилощену мову авторів, які вийшли з дореволюційних аристократичних салонів,