Вечір. Приходила Хейда!!! Мій найбільший друг. Вона не побоялася прийти, дізнавшись, що я хвора. Весь цей час Хейда була в гірському селі. Вчила арабську.

      – Трохи й англійську знаю! – похвалилася вона.

      Завтра Хейда назавжди від’їжджає. Родичі десь купили будинок її матері, їй і братикові. Далеко-далеко. Хейда прийшла до мене попрощатись. Але я зраділа дуже – навіть температура минула. Я вірю, що, якщо не здохну, ми обов’язково побачимося ще коли-небудь! Хейдо, мила, я завжди пам’ятатиму, як ми дружили. Як нас сварили, але ми мирилися на зло всім! Я вірю в удачу. Може, і в кохання колись повірю.

      До зустрічі з тобою, Хейдо!

      П.

      Надвір не виходжу. Нікого не бачу. Ні друзів, ні ворогів.

      Мама взялася робити уколи. Робить. Ще три й «ура»!

      На бабусю Тосю вчора на вулиці напали – відібрали всі коштовні речі. Тварюки!

      А мама, роблячи мені черговий укол, заявила ось що:

      – Едик і Арлет – господарі кафе – знайшли тобі нареченого. Багатий чеченець! Готель свій будує. Машину має! Руслан згодний. Як закінчиш дев’ять класів, вийдеш за нього.

      – Що?! – у мене навіть слів не знайшлося. – З глузду з’їхали?! Я його жодного разу в очі не бачила!

      – То нічого, – мама каже. – Головне – він на тебе здалеку подивився, слово дав, що одружиться. За звичаєм. Муллу запросять. Очі в нього зелені, до речі, а сам брюнет. Ти гляди не ганьби нас – усю хатню роботу виконуй і ні в чому йому не відмовляй.

      – Та припини негайно! – закричала я. – Не хочу слухати! Не вийду я!

      Але мама вперто повторила, що за два роки я у квартирі їй не потрібна – у них тут «своє життя», а мене віддадуть заміж, як годиться.

      – Тобі вже буде 15 років! Дев’ять класів закінчиш і підеш заміж, як усі дівчата! Без заперечень!