Спалені мрії. Ганна Ткаченко
Читать онлайн книгу.
Горпина.
Наступного дня раненько всі зібралися вже перед хатою діда Сави і просили Григорія змінити своє рішення. Але Григорій вийшов зі своїми речами і, поспішаючи на поїзд, дав пораду землякам:
– Поки ви будете не дружними, самі страждатимете від того. І дивіться завжди, кого обираєте та на що даєте згоду. За мною жалкувати не варто, можливо, і не вийшов би з мене такий гарний голова, як ви собі надумали, бо й діло те непросте і ситуація не з кращих. А головне – батькова біографія, хоча ви й не відповісте, чому все так? – на тих словах він схилив голову. – Тут у першу чергу комуністом треба бути, а вже потім уміти хліб виростити. Вважатимемо, що збори то необдумане рішення. Зараз прощавайте, мені час, поїзд не чекатиме.
Григорій ввічливо вклонився громаді, бо насправді дуже любив цей батьківський край. А люди, які зібралися, тепер дуже шкодували, що не доклали всіх зусиль учора, хоча й погодилися з тим, що все одно нічого б не вийшло.
– А як змінився! Такий, як батько, став – виважений, розумний, уже як скаже, то все до пуття, а ти тільки розумій! – хвалили його односельці. – Тут виріс, сам змалечку на землі працював, під батьковою рукою ходив. І до чого тут куркулі, і хто таке придумав, і чому про ті часи не забувають? – гомонів люд.
– Проґавили ми, дівчата, своє краще життя, вчора проґавили, – не мовчав і дід Кирило. – Це ж золотий чоловік! Він би за кожного з нас переживав. Перед тим я всю ніч не спав, наче відчував, що не вийде по-нашому, а так хотілося. Тепер ждіть із моря погоди. Усі ми винні. – З таким запалом він говорив, що аж сльозу змахнув своїм робочим потрісканим кулаком.
– А я вам скажу таке: Бог знає, що робить. Він би робив, але це поки війна не скінчилася. А потім би не вгодив чи неврожай стався, і забрали б нашого Грицька за Урал, як колись його батька. Знайшлися б начальники, які нагадали, що він куркульський син, – доводила своє Горпина.
– Такого, як було, вже не буде! – кричала Марія Коваленко.
– Після війни такого не може бути! – аж присідала Христина.
А накричавшись, схилили свої голови та порозходилися по домівках, не помічаючи тієї прекрасної зими довкола себе, думаючи знову про своє – теплий обід та босоногих дітей на печі.
Яскраве сонце гралося із білими сніжинками, а дерева, вбрані білим інеєм, робили із села казку. Сава, нікого не чуючи, стояв посеред вулиці з піднятою рукою, махав і досі своєму фронтовикові, який поїхав добивати ворога. Онучки, пробігши трохи слідом, поверталися не кваплячись, а Грицева дружина стояла тихенько, все прикриваючи рукою свої розпухлі від поцілунків губи.
Через деякий час дізналися, що призначений начальник, Віктор Петрович, теж покинув село, попросившись і собі на фронт.
– А в кого ж тепер про Михайла питати? – спохопилася Уляна, почувши.
– Ви бачите, що сталося? Здається, зрозумів – не просто буде тут командувати, люди про дядька ще не раз спитають, а начальство про поле та про хліб, який ще виростити треба. А з ким? Нема чоловічих рук – діти, баби та каліки