Спалені мрії. Ганна Ткаченко
Читать онлайн книгу.
де ви зараз розмістилися.
Коли Мар’яна вже зачиняла двері, знову почула голос, тепер уже першого, того чорнявого з вусами, який з такою цікавістю її розглядав, ніби жінки не бачив.
– То два тижні, не забудьте! – жбурнув неначе жаром із печі.
Усю дорогу дзвеніли ті слова в її вухах, ніби він не переставав їх повторювати. Тому, зачепившись за чужий тин, порвала святкову спідницю, зсунулася з голови і квітчаста хустка, чавкала вода в дірявих чоботях, бо очі не вибирали стежку. Ласкаве сонце здавалося холодним, а чисте небо – похмурим. Пригадувалися лише погані моменти з її життя, і чомусь дуже хотілося лаяти свого Федора, який і досі не надіслав їй жодного листа.
– Пресвята Богородице, та чого ж ти від мене грішної відвернулася, – плакала вона вдома, швидко знімаючи одяг. – Вирядилася дурна баба, не знаючи для чого. До тих можна було прямо з городу йти, – вирвалося з її вуст.
– Та говори ти до пуття, чого викликали? – допитувалися сестри.
Мар’яна глянула на притихлих на полику дітей, на Любочку, яка чомусь сховалася за Дуню, та гірко заплакала.
– Не хочеться про те говорити, але хто знає, як воно далі буде. З хати нас виганяють, два тижні строку дали. Сказали, щоб після проводів і духу нашого тут не було. Одному начальникові вона приглянулася, чи хтось, може, порадив таке, – на тому й замовкла. Думки сховалися, голова була порожньою, а гнів у серці піднімався з новою силою. – Ну, що ви на мене дивитеся, це ж не я вас виганяю… – витирала рукавом кофтини свої сльози. – Сказали, що ми права не мали в чужу вселятися, тепер її заберуть.
Трохи заспокоївшись, вона знову розповіла все, що чула в тому кабінеті. Сестри уважно слухали, але мовчали. Ні погані сни, ні сичі, які, здавалося, і біля їхньої хати оселилися, не віщували про таке нове лихо.
– Чого сумуємо в таку погоду? У хаті прибирати час, вербна неділя, дівчата, завтра. Чи забули? – подала голос Горпина, переступаючи поріг. – У Горвищі, кажуть, майже щодня до лісу підводу посилають, знову людям дрова возять і торф обіцяли. Ось так там нова влада керує. – Здається, вона ще не впіймала того настрою в хаті. – Молодого солдата поставили головою колгоспу. Красивий такий, тільки без руки. Свій він, з армії списали, – роззувалася біля печі, бо і в неї були мокрі ноги. – І голова сільради в них непоганий, мій знайомий, чоловік у літах, але не вредний. – Тільки тепер та тиша врізалася в її вуха. – Та чому ж ви мовчите? Жодна голову не підняла. Ти, Мар’яно, захворіла, чи що?
– Краще б захворіла. Нас із хати виганяють. – Вона знову почала розповідати все спочатку.
– Оце так справа! А що ж робити? – Горпина навіть рукою схопилася за припічок, так її сколихнуло почуте. – Даремно роззулася. Хоч і стомилася, але піду до них. Далеко ходила по такій дорозі, та ще й ніч не спала. Партизанське дитя на світ Божий прийняла.
– І коли вони тільки встигають? – буркнула сердито Дуня.
– Дурне кажеш. Життя повинно продовжуватися. І що ми маємо? Три дитини за рік у Березівці та оце друга в Горвищі. А