Спалені мрії. Ганна Ткаченко
Читать онлайн книгу.
невисокий тин.
– Не знаю, діду, щось у голову зайшло, мабуть, весна. Прибирати хочеться, кущі й дерева садити, навіть про квіти думалося, – розповідала про те, що так солодко зігріло її душу.
– Раз так думається, то скоро й робитимеш. Михайлових рук тільки не вистачає. Він би всьому ладу дав, – умів він підвести до того, що йому хотілося сказати. – Недавно чув, що під парканом на шкільному подвір’ї в одному місці земля просідати стала, схоже, осіння яма відмерзла. Що робити будемо, Мар’яно?
– Я теж чула. Коли трохи земля розмерзнеться, треба буде розкопати.
Вона й досі не могла повірити, що з дядьком Михайлом так вийшло. Цілу зиму чекала, що він відчинить двері і скаже: «Казав, що до хліва треба все кукурудзиння знести, корова ж мерзне».
– Дай Боже, щоб його там не було, але коли там, то треба поховати по-людськи. Не буде ж він як собака під парканом лежати при живих родичах. – Часу було вдосталь, і вона все обміркувала.
Говорили про різне, а побачивши листоношу, яка пробиралася до них по такій поганій дорозі, стали гадати: і чого це вона з кінця вулиці йде, а не від центру?
– Чому та чому, – придивлялася Тамара під ноги, аби вони в грязюці не застрягли. – Тому що з центру до вас сьогодні не пройти, дуже води багато. – І вчора ноги до колін промочила. Швидше б вода зійшла, бо так довго не виходжу, чоботи до ранку на припічку не висихають, – бідкалася, дійшовши.
– Ти погодою не керуй, краще коли поступово сніг розтає, тоді він у землю піде, а коли швидко, то збігла вода в річку – і все. – Таке дід чув ще від свого батька. – А от чоботи проси у влади. Четвертий рік доношуємо те, що було до війни, – одні чоботи і на весну, і на осінь, і на зиму. То скільки ж вони виходити можуть? У мене німецькі є, тільки розмір великий, коли носитимеш, то дам, – пропонував він Тамарі.
– Та ні, німецьких не хочу. Я ж на людях, взую, а тоді почнуть бозна-що говорити. У влади вже просила, а вони все обіцяють. – Сама перевела погляд на Мар’яну. – Мало не забула, вас новий голова до себе запрошує на завтра. То ви зранку і прийдіть, – посміхнулася їй.
Почувши, Мар’яна розгубилася і стояла мовчки, поки дід сам не спитав:
– А ти не знаєш, у чому справа?
Її очі вмить стали круглими і великими.
– Звідки знати? Я там ніхто, мені нічого не розповідають. Бігають один до одного, двері зачиняють і весь час ніби від шпигунів ховаються.
– Я не зрозумів нічого. Він що, не сам? – допитувався дід Сава, поправляючи свою теплу шапку, перешиту з мадярської.
– Радійте, є вже і голова колгоспу, і голова сільради, три дні, як нового прислали. Теж з фронту списали. Ходить, правда, з палицею, але дуже нею стукає, – повідомила Тамара вже вкотре за сьогоднішній день, бо саме вона приносила всім новини.
– Так а мене який із них викликає? – схаменулася Мар’яна.
– А вам яка різниця? Приходьте в сільраду, там і скажуть.
– Нічого, Мар’яно, сходи, може, роботу яку запропонують. Коли причепуришся,