Я усмішку їх неживу —

      пізнаю у обличчі СВУ:

      скорбний розпач тих, хто умер

      і на лаві підсудних тепер,

      хто готується в дальнюю путь,

      що хотів послать туди нас…

      Ну, а з ними, а з ними в цей час

      і поети їхні умруть.

      Ці вовки в одежі овець

      є ще в нас і співають: «Кінець»…

      і не люблять гудки і дим…

      та уже не воскреснуть їм.

      Ач, який цей Єфремів, ач!

      І Старицька з лорнетом там?!

      Так і треба шакалам-катам!

      Плач, поете куркульський, плач…

      Я стріляв би по них крізь сміх,

      Бо не жалько й не краплі їх…

      Карабінко моя! Тах, тах!..

      Тільки диму і крови пах…

      Тільки знаю вже добре я,

      Що і кулі жалько для них,

      що уже не воскреснуть ніяк,

      бо немає ґрунту у них.

      Пропливає підсудних ряд —

      це останній їх мертвий парад,

      наче смерти над ними печать,

      і тільки траурно труби гримлять…

      тільки труби гримлять не для них,

      бо у них навіть труб нема,

      бо над ними і в них тільки тьма,

      тільки смерті над ними сміх…

      Я дивлюсь у обличчя їм,

      уявляю їх у труні…

      Тане споминів гострий дим,

      і спокійно, спокійно мені.

      Я у партері, в першім ряду,

      бачу в них на волоссі слюду, —

      їхні очі тупі, як щербаті ножі,

      на волоссі слюда й нафталін у душі…

      І од них, наче іскри вночі,

      капле кров їхніх слів нежива,

      димно валиться брежень гать,

      і смердить їхній лемент брудний…

      Так, їм нічого більше сказать,

      крім того, що сказали вони.

      У певних він руках.

      Йому вже двадцять літ!

      Страшний для ворогів

      і рідний нам без краю.

      На варті наших прав

      і