Куди ж побігла ти? Постій!

      Не слухає. Біжить;

      І струногон зелений свій

      Городами дзюрить.

      Гаряча тінь – як вирізан

      На береги тісні:

      То літнє сонце в день вгруза

      Крізь дерева рясні.

      За південь легка снадь лягла

      На стьожку голубу…

      З кінця в кінець – біжить, ґуля,

      І пнеться у дугу.

      Тінь рожевих згасань – за плечима.

      Але там, вдалині, у пітьмі

      Розриваються жахом невпинним

      Ще прийдешні, не бувші дні.

      Вони йдуть, наближають, бурують,

      У нестямі грози і жаги

      Підіймають незнано-злую,

      Невмирущу муку землі.

      Наближайтесь! суворим рядом

      Станьте тут, біля лану й лісів.

      За крицево-бронзовим ладом

      Летимо у багряному сні.

      Мені здається,

      що й я лишу своє життя

      у келії чоботаря. —

      Дугою вигнув спину,

      і рукою

      так моторошно бігає по шву!

      А на полицях

      розставлено правила й копила,

      чорняві і брудні.

      Тут зрідка зазирає хлопчик,

      такий бадьорий та стрункий.

      Великі сірі очи

      схвильовано вдивляються в багно,

      розкидане навколо майстра.

      Як лячно, друзі милі!

      Обідраний, старий,

      занедбаний з дитячих літ —

      лиш тільки дратву шило й кожу

      він визнав за своє.

      А світ розлігся за вікном

      чарівно й буйно,

      гойдає сміх, утіху – й молоде

      прекрасне слово.

      Тут чоботар

      за зоряним вікном

      чекає хлопчика до себе

      – у чоботарські учні.

      Ось ще раз гляну на осіннє сонце

      і піду.

      Ой, згубилась блакитними днями

      щирість серця і буйних слів.

      Розлилися рожеві плями

      і розбіглись в чужу далечінь.

      Промайнули краса і радість,

      юність німо лежить біля ніг,

      і ніхто – ні словечка – поради!

      і ніхто не приймає сліз.

      Ну і згода. Нехай до болю

      не