Цю весну сміюся і співаю.

      Мчать, летять на борзому коні

      Жовті жовтні, безтурботні маї,

      Немудровані і одчайдушні дні.

      Та сьогодні холодно і сумно

      І чомусь минулого шкода.

      Оглянуся: хутко і столунно

      В мертву прірву падають літа.

      Не до діла скучив за своїми

      Махряком і сіном запашним…

      Сонце б’є хвостами золотими

      І у небо синій лине дим…

      Та бринять мені чудним докором

      Тихі згадки, йдуть одна по одній —

      (Чи тому, що я уже не хворий,

      Чи тому, що я вже не голодний.)

      Чи тому, що маю сіру шляпу,

      Жовті шимі і цигарник срібний…

      На селі давно подохли шкапи

      І пишу я вірші непотрібні…

      Вже не вийду драними ногами

      В черевиках лапати багнище.

      Хтось чужий з ворожими думками

      Буде спати на моїм горищі…

      Вже не я ходитиму до ставу —

      Там, де шлях від міста до заводу,

      Інший хтось, гримкий і кучерявий,

      Буде кролем різать чисту воду…

      В тишині похилого паркану,

      Де уперше стрілися з тобою,

      Де колись таємно цілувались,

      Заросло навіки лободою…

      Маки там, а за парканом – рожі,

      Далі – степ, дорога і загати.

      Вже не я, а інший, кращий, може,

      Буде тут люб’янку цілувати.

      Все, усе тепер забути маю.

      Ну, то що… минулого не жаль.

      У куток найдальший заховаю

      Бузинову люльку і печаль.

      І тебе – сімнадцятого маю.

      Як проходив тою дорогою —

      То зустрілися:

      Я і ти.

      Два листочки спало з дерева,

      Два листи.

      І понесла вода прозорая

      Ті листи…

      – Не пройти нам з тобою, дівчинко,

      Не роз’їхатись,

      Не пройти!

      Усміхнулася, похилилася:

      Хлопці ті!

      – Від мосточка в боки різнії —

      Дві ж путі!

      – Не кажи не кажи так, дівчино…

      – Ат, пусте!

      Засміялася, озирнулася

      В рідний степ.

      Так зустрілися, так віталися

      Ти і я.

      І в очей та уст не питалися,

      Як ім’я.

      – Не пройти нам з тобою,

      дівчино, —

      Не роз’їхатись,

      Не пройти!

      Подивилася та й заплакала:

      – А все ти!

      Та бодай тим листочкам не падати

      На мою на біду.

      Вже тебе не стрічатиму і не

      знатиму, —

      На місток не піду.

      Не було про тебе і вістки,

      Та немає і досі.

      Вже минуло гаряче літо

      Й кавунами червоними осінь.

      Не одна, не одна вже осінь!

      Ой, четверта, ще й п’ята…

      …