Сміється сонце до землі,

      Цілує лагідно і гріє,

      Земля закохана у млі —

      Неначе в чарах туманіє.

      Весна, подумав я, весна…

      Але прийдеш ти не для мене.

      Не розімкнеш мого вікна,

      На свято не візьмеш зелене.

      І не сплетеш мені вінка,

      Не заспіваєш про кохання,

      Про те, як дівчина струнка

      Дарує трунок свій – зідхання…

      Сміється сонце до землі,

      Промінням лагідно цілує,

      Один мій шлях стоїть у млі,

      Його неволі дух чатує.

      «Хоч би татусь прибув з заслання,

      Хоч би прибув на час розстання

      Й матусю визволив з труни!»

      О жах, які кошмарні сни!

      О де ти, що керуєш світом,

      За що караєш, ніби кат?

      Верни батьків до рідних діток,

      Родинам сльози осуши.

      Не муч, не муч малих сиріток;

      Свою жорстокість – залиши!

      Чи я забуду тут, в неволі,

      Тебе, осонцена блакить,

      І вас, мої стрункі тополі,

      Що звикли з небом говорить?

      Цей колір ливсь – з весняних соків,

      Як довга і солодка річ.

      І я з дитячих милих років

      Його спивав і день і ніч.

      На хвилях плинув я чудових

      З просторів моря і степів,

      В зірках купався смарагдових,

      Лазур’ю в хмарах пломенів.

      Нависли хмари грози і крови,

      Закрили сонця правдивий світ.

      І громи смерти уже готові

      Ударить землю, вселити гніт.

      І почорніли земельні груди;

      П’явки, гадюки без міри пруть.

      І притаїлись лякливо люди,

      Когось чекають, чогось-то ждуть.

      А духи смерти, неначе тіні,

      Літають тихо і сіють зло.

      І нижче хмари спустились сині,

      І сонце в спокій кудись зайшло…

      З листів Твоїх я ясно бачу

      Життя і настроїв криву —

      То раптом вибухне нервовість плачу,

      То ласка свіжістю запахне наяву…

      Тяжкі на нас ці впали роки.

      За що така химерна долі гра?

      А як хотілося пірнуть в життя потоки

      Й гукнути: «Слава!»