Де ви розгублені, мрії улюблені,

      Повні солодких надій?

      Чи над дорогою, вбиті тривогою,

      Тлієте в купах, як гній?

      Мовчки вмираючи, тихо зідхаючи,

      Бачите пишнії сни?..

      Мрії улюблені, нащо ви згублені

      Напередодні весни?

      Ні, ще зосталися, в віру вкохалися,

      Повні найкращих надій…

      Голі, грабовані, та не вгамовані —

      Рвуться невтримано в бій…

      Мрії збентежені, кров’ю змережані,

      Серце не руште моє!

      Будьте спокійними, ясно-надійними,

      Поки дзвін гучно не б’є…

      Мрії схвильовані, ненагодовані,

      Линьте в зруйнований край,

      І над убогою вдарте тривогою,

      Викличте в людях одчай!

      Мрії укохані, мрії сполохані,

      Повні бентежних надій, —

      Ось хуртовиною над Україною

      Помста задзвонить на бій!

      Високі гори, а на них

      Трава шовкова зеленіла,

      І в мрійних думоньках своїх

      Про день весінній шелестіла…

      Ось несподівано мороз

      На гори з снігом приблудився

      І на траві тій розстелився,

      Не бачачи прозорих сльоз…

      Так серце радісно замліє,

      І восени коханням мріє,

      І бачить ясно-мрійні сни.

      Та вмить чиїсь холодні очи

      Уб’ють серденько серед ночі,

      Як сніг траву ту восени.

      В долині гір тече ручай,

      Бринить, б’ючися об каміння…

      І чути хвилі шепотіння,

      Яка тече в далекій край.

      Та прийдуть холоди осінні.

      Без жалю в лід ручай скують

      І буде рідко коли чуть

      З під льоду хвилі голосіння.

      Так серце вліті засміється.

      У ньому пісня пронесеться

      Про всю красу весняних днів,

      А осінь з нічкою сумною

      Обгорнуть серденько журбою

      І замира веселий спів.

      Вже пізня ніч… Блідіють зорі,

      Літає місяць межи хмар.

      Тополі в темному уборі

      Стоять, як постаті примар.

      Вже пізня ніч… та щось не спиться.

      Ворушать голову думки.

      Проносять молоді роки

      І все, що тільки тепер сниться.

      Вже пізня ніч, а сну нема…

      Невже ж це знову все вона

      Вночі думки мої тривожить?..

      Заглянув місяць у вікно

      Й, здається, мовить про одно:

      Не спи!.. Будь стійким на сторожі!

      Я відбивсь від людей, втік за місто й доріжкою

      Між ланами самотній подався ген… ген…

      Там надхненні пісні я ніжніш кую,

      бо там дійсний соняшний день!

      Тихо вколо, лише жайвори перелякано

      Поринали все глибше в бездонну блакить,

      Усміхнулося сонечко маково

      і за