Невідоме Розстріляне Відродження. Антология
Читать онлайн книгу.
ридав…
…Мені пісень печалі…
А ніч спокійная текла
від жит до жит і далі…
Вітер
Біжать берези, верби,
Жита, корчі та трави…
Ох, вітер, вітер буйний,
Життя моє ласкаве!
Біжить ось небом хмарка,
Течуть, течуть глибини…
І серце, очи смокче
Далекий обрій синій…
Ох синій, синій – нині
В ранковії заграви
Зростав у безмір біль останній,
Життя моє ласкаве.
Весна
Розтали вже слова останні
– (той дим розтання на пероні)…
Свічки червонії каштани
до сонця палять; чути: дзвонять
в селі далекому за лугом —
там дівчина-весна задумна
іде, – всміхається… їй туга,
їй радість, – сміх; а може суму,
а може болю чаша повна…
це, як лязурок, ясне небо…
Слова розтання молитовні
нижу востаннє… Може треба —
у тую далечінь дзвінкую —
тій дівчині-весні ласкавій
сказати: пісню щастя чую
та слів нема… усі віддав їй…
Воля
Ночі… дні… потоки… зливи… грози…
Понад шляхом білії берези…
Так би і текло…
Та ні! Одного ранку
Серце взяв, поклав його на леза,
Коливав, як ранок млу у полі,
Гострим променем поїв, – поїв
Та краяв…
Понад шляхом білії берези —
Пісня жит і поля, – до безкраю.
І знов
І знов… – блаженна тиша нив
і в неосяжнім полі-морі
вітрів розпещених приплив
на беріг вечора…
…і зорі.
Вся синьоока, темна ніч,
– як молодість твоя ваблива…
… тепло вечірніх наших стріч
і слів ласкавих, слів щасливих.
Трюмо… Парфум пахтіння ніжне…
І оксамит старий… старе саше…
І слів і рук ласкава, тепла збіжність,
– Щоб болю не торкнутися лише б.
Текли зповільна нам оці години,
як час, як води… Як усе життя!..
Як давнього ті темнії глибини,
останні вже. Навік. Без вороття…
І знов людей – вітрів нестримні – дикі орди
– тесальники землі – пани і торбарі
І погляд ваш… уст виріз такий гордий —
герб зорь, Стрілець над нами угорі…
Це б цілувати рук слабких і диких
останні пута… Пити уст гірких
і слів гірких, звичайних слів, великих
останньої отрути ясний гріх…
…І ніч прийде… і знову путь…
страшна, таємная, незнана…
А нам в цій тиші не зідхнуть,
ні випростатись нам, – кохана!
І біль такий. Останній біль!
– то ж чуть, як плине місяць, зорі…
Чекає бурь мовчання піль —
і стигнуть дні шкляні, прозорі…
В цю мертву тишу, в ніч німу
прийде, –