Танець білої тополі. Надія Гуменюк
Читать онлайн книгу.
вона могла знати, якщо вони ніколи не зустрічалися? Але Ніка не стала нічого запитувати. Ці дорослі такі дивні, такі непередбачувані: не знаєш, як вони можуть сприйняти звичайнісіньке запитання. Головне, що тепер і до неї хтось навідався. А можливо, і ще навідається. В усякому разі, Регіна пообіцяла.
Їхні недільні зустрічі тривали до червня. Ніка так чекала їх, що вже у суботу, напередодні побачення, не могла нічого їсти – від хвилювання їй скручувало живіт і нудило й вона мусила постійно бігати до туалету. А що, як Регіна не прийде? А що, як узагалі передумала зустрічатися? Зате в неділю зголодніла Ніка просила добавку і надолужувала згаяне.
Першого червня у притулку святкували Міжнародний день захисту дітей. Гостей прибуло як ніколи – і шефи з гімназії, що неподалік дитбудинку, і спонсори, і якісь поважні тітка з текою в руці та дядько з великим пакунком під пахвою, і артисти з театру. Показували лялькову виставу. Ніка дивилася, але зосередитися не могла. Нетерпляче чекала Регіну. Що ж це вона так довго не йде? І що, цікаво, принесе до свята?
Регіна прийшла тільки з чорною сумочкою, перечепленою через плече. Взяла Ніку за руку і повела до кабінету Світлани Василівни.
– Вітаю, Вероніко! Ти сьогодні отримала найкращий подарунок! – Директорка аж сяяла, ніби цей найкращий подарунок було призначено їй самій. – Регіна Сергіївна давно хотіла забрати тебе. І ось ця мить настала, всі папери оформлено, тепер у тебе буде свій дім.
Вони вже втрьох пішли до актової зали, де якраз закінчилася вистава. Поважний дядько виявився начальником якогось там управління, а тітка – головою дитячого фонду. Вони розповіли про те, як це добре – рости у сім’ї, хоча і в дитбудинку дітям дуже навіть щасливо живеться, побажали Вероніці Величко, щоб вона не забувала свій перший рідний дім, і вручили Світлані Василівні величезний пакунок – для ігрової кімнати. Ніка так і не побачила, що ж там було запаковано у яскравий кольоровий папір.
Регіна викликала таксі. Дорогою додому сказала, що в неї розпочинається відпустка, за три дні вони поїдуть до моря, трохи відпочинуть, а тоді візьмуться готуватися до школи. А поки що хай Ніка звикає до своєї домівки.
Домівка виявилася двокімнатною квартирою на сьомому поверсі, не вельми розкішною, з трохи потертими шпалерами, але дуже затишною. В кімнаті, де тепер мала жити Ніка, стояла велика шафа з книжками. Збоку біля неї висів солом’яний капелюшок з широкими крисами і блакитною стрічкою, на полицях, перед рядами книжок, стояли глиняні дзвіночки різних кольорів і розмірів. Поряд на стіні – світлина жінки у золотистій рамці. Сумовиті сірі очі з мереживом зморщок навколо, гладенько зачесане назад сиве волосся з русявими пасемками, ледь вловима усмішка на губах із характерним вигином.
– Натуля! – радісно вигукнула Ніка. – Це ж моя няня Натуля! То ти її знаєш?
– Знаю. До речі, ця квартира… Це квартира Нати Улянівни.
– То ми тепер будемо жити всі разом? Ти будеш моєю мамою Регіною, а Натуля – бабусею?
Ніка аж нетямилася з радості. Подумати тільки: