Танець білої тополі. Надія Гуменюк
Читать онлайн книгу.
з кімнати і сказала вже на кухні, але Ніка добре почула: – …така ж уперта, як твоя мамуся. І закінчити можеш, як вона.
– Як? Як закінчила моя мама?! – Ніка відчинила двері кухні, сполотніла, зухвала, готова вибухнути слізьми.
Регіна враз осіклася, усміхнулася.
– Поговорили, і досить. Зізнаюся, мені теж іноді шкода того собачати. Дуже шкода. А що поробиш? Такі от правила життя – порушиш їх, і ти вже бяка, ніхто й розбиратися не стане… Зразу – або штраф, або тюрма. Людині теж іноді не краще, як собаці. Тільки вити ми ще не навчилися. Ну, мир миром, сідай вечеряти.
Але Ніка і справді була вже не маленька, щоб не зрозуміти: Регіна щось знає про її справжню маму. Щось негарне. Щось, про що не хоче говорити. Чому? І головне – Ніка схожа характером на свою справжню маму. Така ж уперта. Ну що ж… І правильно, діти й повинні бути схожими на своїх мам. Її мама зрозуміла б. І вона дуже навіть хоче бути схожою…
Ця таємниця поклала перший камінчик у стіну поміж ними. І розкриється вона тільки під час їхнього прощання, коли Ніка дізнається нарешті історію двох подруг – Віри і Регіни.
А собака з двору навпроти усе-таки зник. Господар знову шукав його, разом із дільничним міліціонером приходив і до них, чіплявся до мами Регіни, сердився, погрожував. Та цього разу ніхто із сусідів нічогісінько не бачив і не чув.
Але Ніка точно знає, що вона з тим цуценям не фотографувалася. Звідки ж ця світлина на ретростолику праворуч?
4
Відтоді як загинули Марина і Тиміш, минув майже рік. Тато й досі не усміхався. Він якось враз пригас – постарів, посивів, зігнувся, ніби йому хтось лантуха з картоплею на плечі закинув, а зняти не дає. Здебільшого мовчав, іноді промовляв щось сам до себе і наче й не помічав нікого. Левкові здавалося, що і його він не бачить. Косить сіно, сапає городину, сяк-так готує щось їсти, пере, голову Левкову чорняву чубату миє, але щоб пригорнути, як бувало колись… Ніби серце скам’яніло від горя. А найбільше Левко боявся, коли тато напивався. Раніше він тільки на свята випивав чарку-другу, тепер же все частіше причащався житнівкою. Після того причащання ставав злий, аж лютий, махав руками до образів: «За що?!» А Левкові чорним пальцем з порепаною від роботи пучкою на гору показував: «Щоб отуди… до тих… ні ногою. Бо прокляну. Уб’ю!!!»
Люди ж, згадуючи про трагічно обірване весілля, з острахом говорили про прийдешнє літо. Яким воно буде? Чи не повториться аномальна спека? Адже це вона спричинила смерч, такий рідкісний на цих теренах і наче спеціально насланий якоюсь злою силою саме того недільного дня, саме тієї хвилини. Але червень прийшов зі звичною моквою і помірним теплом, м’який, у сіруватій мантії з прозорого туманцю, яку накидав на себе удосвіта, а скидав аж під обідню пору.
Левко після трагедії на мосту жодного разу не бачив Вишеньку. Восени він пішов до школи і провчився до весни. Писати не міг, зате читав і рахував найкраще в класі і слова вчительки схоплював на льоту. Тож сувора і, як не дивно, співчутлива, аж до сентиментальності, пані Ядвіга як могла заохочувала його до науки. Казала: