Танець білої тополі. Надія Гуменюк
Читать онлайн книгу.
і сказав якимсь чужим і ніби також посивілим голосом:
– Забрав у мене Всевишній кохану жінку, Олянку мою дорогу. Забрав сина із золотими руками. А каліку неприкаяного зоставив. У чому ж твій промисел, Господи? І що я з цим бідакою буду робити? На кого опертися на старості, як віку дожити?
Як окропом ошпарили Левка ті батькові слова. Ще ніколи не відчував він себе таким нещасним, таким самотнім і нікому-нікому на всьому білому світі не потрібним. Вискочив з хати, зачинився у клуні, вткнувся обличчям у сіно і так пролежав аж до вечора. Підводився, з відчаєм і відразою дивився на свої потворні руки з вузькими перетинками між негнучкими короткими пальцями – і плакав.
Хіба він винен, що Бог забрав у тата Тимоша, а не його? Хіба Бог питав Левка, чи згоден він померти замість брата свого, щоб татові було при кому дожити? Чи, може, це він сам, Левко Ярич, по-вуличному Черкас, перш ніж народитися на білий світ, утнув такий жорстокий жарт зі своїми руками?
Плакав від образи, від несправедливості. Плакав, бо вперше відчув: тато не любить його так, як колись любила мама. І Тимоша, свого первістка, народженого ще до війни, тато завжди любив більше, ніж його, Левка. Бо навіщо б так казав? А найгіркіше, що Вишенька ніколи не покохає його. Татові слова нагадали йому про його каліцтво і прозвучали як вирок. А він ніколи-ніколи не розлюбить її, свою Вишеньку. Бо такі вже вони, Черкаси, – як припадуть до когось серцем, то до смерті. Про це всі у селі знають. Тільки ж від його кохання ніякого пуття не буде. Якщо вже у Тимоша так закінчилося, то на що може сподіватися він?
3
Ніка прислухалася. Десь над нею хлюпоче вода – ніби водоспад з розгону розбивається об каміння. Ні, це, мабуть, злива, бо ж не може кімната бути під річкою. Пошукала очима вікно, але не знайшла. Півкругле склепіння стелі плавно переходить у стіни, на стінах, принаймні на тій, що праворуч, – жодного отвору. У кутку – два стільці з гнутими ніжками і столик, на столику – горнятко з чайною ложечкою. Отже, хтось приносив їй чай, і вона його, вочевидь, пила, бо спрага вже так не мучить. За горнятком – гасова лампа з ледь жевріючим ґнотом, опуклим і трохи закіптюженим склом-колбою та зеленим грибом-абажуром. Вона й не знала, що такі лампи досі є, – бачила їх тільки на малюнках і в кіно. За гасовою лампою – фото у темній дерев’яній рамочці: дівчинка років шести-семи у солом’яному капелюшку, насунутому аж до брів, тулить до себе чорного песика з білою плямкою на шиї й радісно усміхається в об’єктив.
Ніка відчула, як поза шкірою поповзли мурашки: песик – той самий, якого вона врятувала, а дівчинка… Дівчинка – вона сама? Вона?! Але звідки тут, у цій дивній тьмяній кімнаті без вікон, взялася її фотографія? Звідки?! Треба б запитати Бога. Чи хто він там, отой чоловік у старих шкарбанах? Поводила очима, але тепер його не було. Може, він стоїть з іншого боку, ліворуч від ліжка? Спробувала повернути голову. Біль пронизав шию і змусив заплющити очі. Отже, голова поки що повертається тільки в один бік – до столика і стільців. А може, їй просто наснилося – і той дивний чоловік