Настав ранок, і виглядав він настільки ж прекрасно, як попередній. Промені світла були світло-золотистого кольору, а тіні були довгими. Найкращий ранок з-поміж усіх, мабуть. Ричер сів на ліжко, обмотаний рушником, без звичної кави, просто розглядався довкола. Пластиковий стілець стояв за сотню футів від рецепції, і його знову залишили без діла. Гардини у двісті третьому номері були досі запнутими. Жодного руху. На широкій вулиці утворився затор, його не було видно звідси, проте було чутно: спочатку одна вантажівка, а тоді ще кілька інших. Тоді тиша.

      Він чекав. А тим часом відбувалися ті самі речі. Тіні відступали, ярд за ярдом, тоді як сонце підіймалось дедалі вище. Прибув потяг на сьому годину, трохи постояв і поїхав далі. А тоді хтось розсунув гардини у двісті третьому номері.

      Жінка. Сонце відбивалося в склі й робило її більш розмитою, ніж вона була насправді, але Ричер усе одно її бачив: бліда, одягнена в біле, і стояла вона так само, як перед тим стояв чоловік: із широко розведеними руками, якими вона трималася за гардини. Вона спостерігала за цим ранком так само, як раніше це робив він.

      Тоді у двір заїхав білий кадилак-седан, повернув направо та припаркувався заднім ходом на своє колишнє місце. На ньому досі не було номерного знака спереду. Цього разу водій вийшов із машини одразу. Над його головою відчинилися двері, і зі своєї кімнати вийшла дівчина в білому. Сукня її була білою, завдовжки до колін, звичайна сукня-футляр. Білі черевики. Вона не була молодою, проте мала хороший вигляд. Наче над собою працювала. Волосся в неї було кольору попелу й підстрижене під каре.

      У неї було більше багажу, ніж у чолов’яги, що мешкав там до неї. Вона мала охайну на вигляд валізу на коліщатках та з ручкою. Більшу, ніж шкіряний саквояж. Але не велетенську. Акуратнішу на вигляд, вишуканішу. Вона попростувала в напрямку сходів, але тієї миті водій кадилака подумав про те, як важко їй буде спускатися, тож він помахав «Зачекай» і пішов назустріч. Він запхав назад ручку валізи і поніс її вниз на руках, попереду жінки, наче вказуючи шлях. Поклав валізу до багажника, жінка сіла на заднє сидіння, а він за кермо, після чого машина рушила з місця і поїхала геть. Ззаду досі не було номерного знака.

      Ричер підвівся і пішов приймати душ. Він чув, що Ченґ також зараз у ванній у сусідньому номері. Їхні санвузли розташовувалися через стінку. А це означало, що вона не ходила зустрічати ранковий потяг. І це було досить розумним рішенням. Це вберегло її від прогулянки туди й назад. Можливо, вона робила те, що й він – спостерігала. Можливо, вони сиділи зовсім поруч, загорнуті в рушники та розділені лише однією стіною. Хоча вона, мабуть, таки була