Дівчина у павутинні. Давід Лаґеркранц
Читать онлайн книгу.
опанував усі секрети малювання перспективи. Це так гарно, Ганно, так точно! Він так сяє, наче з якогось іншого світу.
– Що сяє?
– Його світлофор. Ти що, не слухаєш? Світлофор. Ми повз нього проходили одного вечора. Він намалював цілу серію ідеальних малюнків. Навіть більш ніж ідеальних…
– Більш ніж?..
– Ну, як тобі пояснити? Ганно, він не просто його скопіював, не тільки точно його змалював, а й додав якогось художнього виміру. У його роботі така проникливість і, хоч як парадоксально, щось математичне, ніби він розуміється на аксонометрії.
– Аксо…
– Пусте! Ти мусиш приїхати й побачити, – сказав він, і Ганна поступово почала розуміти.
Неждано-негадано Авґуст почав малювати, немов віртуоз. Принаймні так стверджував Франс, і це було б, звичайно, чудово, якби виявилося правдою. Але Ганна зовсім цьому не зраділа і спочатку не могла зрозуміти чому. Аж тут до неї дійшло – бо це все відбулось у Франса. Хлопчик жив з нею й Лассе багато років, і нічого особливого з ним не траплялося. Він просто сидів з пазлами, будував щось із кубиків і, не кажучи й слова, бився час від часу в жахливих нападах та пронизливо кричав, кидаючись на всі боки. І от тобі штука! Кілька тижнів у татуся – і син став генієм.
Це вже занадто. Не те щоб вона не була рада за Авґуста. Просто її це зачепило за живе. А найгірше – вона не так уже й здивувалася, хоч, за логікою речей, мала б. Навпаки, вона ніби все прочувала – не саме те, що хлопчик годен ідеально зображати світлофори, а що він має приховані здібності.
Вона розуміла це з його очей, з погляду, що у хвилини збудження, здавалося, реєстрував кожну маленьку деталь навколишнього світу. Вона вгадувала це й по тому, як хлопчик слухав своїх учителів, як нервово гортав куплені для нього підручники математики, а найбільше по його числах. Ганна не бачила нічого дивнішого за синові числа. Авґуст годинами писав серії незбагненно великих чисел, і вона щиро намагалася розгадати їх, принаймні вловити в них бодай якийсь сенс. Проте, хоч як вона силкувалася, розібратись їй так і не вдалося, і тепер їй здавалося, що вона не помітила в тих числах чогось важливого. Либонь, вона була надто засмучена й замкнена в собі, щоб зрозуміти, що робиться в синовій голові.
– Я не знаю, – промовила Ганна.
– Не знаєш – що? – спитав роздратовано Франс.
– Я не знаю, чи зможу приїхати, – сказала вона й тієї самої миті почула шум за дверима.
Лассе зайшов у квартиру зі своїм давнім горілчаним братом Руґером Вінтером. Ганна підстрибнула зі страху, пробелькотіла слова вибачення й утисячне дорікнула собі, що вона погана мати.
Балдер стояв на клітчастій підлозі спальні, тримав телефон у руці й лаявся. То була його ідея – викласти так підлогу, бо саме цей малюнок відповідав його почуттю математичного порядку, а ще через те, що клітини шахівниці нескінченно множилися в дзеркалах шаф обабіч ліжка. Були дні, коли він розглядав подвоєння квадратів як розбіжну загадку, як щось майже живе, що виникало зі схематичності