Дівчина у павутинні. Давід Лаґеркранц
Читать онлайн книгу.
чітко і ясно сказали: «Ні, цього ми навіть не обговорюватимемо». Я вже мовчу про реакцію Андрея.
– Що ж він зробив?
– Аж ніяково про це розповідати. Андрей устав і заявив, що нічого ганебнішого в житті не чув. Сказав, що ти належиш до найкращого, що є в нашій країні, що ти гордість демократії та журналістики і що концернові «Сернер» слід спустити очі й посоромитися. А ще назвав тебе великою людиною.
– Тут він точно перебільшив.
– Але він хороший хлопець.
– Так і є. А що ж зробили люди з «Сернеру»?
– Уве, звісно, був до цього готовий. «Ви завжди можете викупити в нас наші акції, – сказав він. – От тільки…»
– …ціна збільшилася, – закінчив речення Мікаел.
– Саме так. Він стверджував, що, хоч яку форму бізнесового аналізу ми використаємо, результат буде однаковий: відколи «Сернер» купив акції, його частка збільшилась принаймні вдвічі з огляду на додаткову вартість і репутацію, яку вони нам створили.
– Репутацію?! Вони що, подуріли?
– Зовсім ні, але вони чіпкі й хочуть загнати нас у кут. Мене цікавить, чи не бажають вони на однім вогні дві яєчні спрягти – узяти прибуток і, добивши нас фінансово, здихатися конкурента.
– Що ж нам, у біса, робити?
– Те, що ми вміємо найкраще, Мікаеле, – боротися. Я візьму якусь суму зі своїх грошей, ми викупимо їхню частку й битимемося за те, щоб видавати найкращий журнал Північної Європи.
– Звичайно, Еріко, це круто, та що далі? Ми потрапимо в жалюгідне фінансове становище, і з цим навіть ти нічого не зможеш удіяти.
– Знаю, але все буде добре. Нам доводилось вибиратися з важчих ситуацій. Ми з тобою можемо на якийсь час відмовитися від зарплат. Ми ж без цього обійдемося, так?
– Усьому настає кінець, Еріко.
– Не кажи так! Ніколи!
– Навіть якщо це правда?
– Особливо тоді.
– Гаразд.
– Чи не маєш ти якогось виняткового матеріалу? – спитала Еріка. – Чогось такого, чим би ми змогли приголомшити медійну Швецію?
Мікаел затулив обличчя руками й чомусь подумав про свою дочку Перніллу. Вона сказала, що, на відміну від нього, збирається писати по-справжньому, хоча що, на її думку, було несправжнє в його текстах, залишилося незрозумілим.
– Мабуть, ні, – сказав він.
Еріка вдарила рукою по воді так, що забризкала йому шкарпетки.
– Дідько! Та в тебе ж неодмінно має бути щось путнє! Ніхто в цій країні не має стільки інформаторів, як ти!
– Більшість з них – дурні, а їхня інформація – мотлох, – сказав Блумквіст. – А втім, може… я щойно перевіряв одну річ.
Еріка сіла у ванні.
– Що саме?
– Та ні, нічого, – позадкував він. – Просто розмріявся.
– У нашій ситуації треба мріяти.
– Так, але це ніщо, просто клуби диму, і нічого не можна довести.
– І все ж якась частинка тебе вірить у цю історію?
– Можливо, одначе це пов’язано з однією дрібницею, що не стосується до самої історії.
– З