Дівчина у павутинні. Давід Лаґеркранц
Читать онлайн книгу.
планував якусь помсту, – оце й була справжня причина, чому він відпустив Авґуста, дозволивши грошам вислизнути з їхнього життя. Які дурниці! Принаймні отак це собі пояснювала Ганна. Але тепер, коли вона стояла біля раковини й курила так напружено та знервовано, що аж тютюн потрапляв на язик, їй подумалося: а може, щось у цьому все ж було? Може, Авґуст таки ненавидів Вестмана? Може, він хотів покарати його за всі побої, а може, – Ганна заплющила очі й прикусила губу, – хлопчик ненавидів і її?
Така самозневага з’явилася в неї відтоді, як вечорами її почала охоплювати нестерпна туга, і вона запитувала себе, чи не нашкодили вони з Вестманом Авґустові. «Я поганка», – пробурмотіла Ганна, і саме цієї миті Лассе їй щось крикнув. Жінка не розчула.
– Що? – перепитала вона.
– Де, в біса, судова постанова про опіку?
– Нащо вона тобі?
– Я доведу, що він не має права держати його при собі.
– Ти ж оце тільки радів, що позбувся його.
– Я був п’яний і дурний.
– А тепер раптом протверезів і порозумнішав?
– Ще б пак! – наближаючись до неї, просичав він, сердитий і водночас сповнений рішучості.
Ганна знову заплющила очі й утисячне замислилася, чому все пішло шкереберть.
Франс Балдер більше не скидався на того чепурного службовця, що приходив до колишньої дружини. Тепер волосся в нього стояло дибки, а верхня губа поблискувала від поту. Минуло щонайменше три дні, відколи він востаннє голився і брав душ. Попри щире бажання бути повноцінним татом і напружений багатонадійний момент на Горнсґатані, він знову сидів, глибоко поринувши у власні думки, і таку його поведінку можна було помилково сприйняти за злість.
Він скреготав зубами. Уже кілька годин, як весь світ і буря за вікном перестали для нього існувати, тож він навіть не помічав, що відбувалося коло його ніг, – не помічав маленьких незграбних рухів, ніби між його ногами скрадався кіт чи інша тваринка. Лише по якійсь годині до нього дійшло: то був Авґуст. Хлопчик повзав під столом, і Балдер каламутно глянув на нього, наче потік програмних кодів і досі застеляв йому очі.
– Ну, що тепер?
Авґуст звів на нього свої ясні благальні очі.
– Що? – перепитав Балдер. – Що?
Аж тут сталося диво. Хлопчик підняв з підлоги аркуш паперу, густо списаний квантовими алгоритмами, і почав збуджено водити по ньому рукою. Туди-сюди. На мить Франсові здалося, що в хлопчика от-от станеться ще один напад. Ба ні, Авґуст удавав, ніби пише. Балдер напружився всім тілом, знову пригадавши щось важливе й далеке. Його огорнуло те саме відчуття, що й на Горнсґатані. Однак цього разу він усе зрозумів.
Йому спало на пам’ять власне дитинство, коли цифри й рівняння були важливішими за життя. Він піднісся духом і раптом вигукнув:
– Ти хочеш порахувати, так? Ну, звичайно, порахувати!
Після цього Франс кинувся по ручки та лінійований папір формату А4. Поклавши все на підлогу перед Авґустом, він записав найпростішу серію чисел,