Талановитий містер Ріплі. Патриція Гайсміт
Читать онлайн книгу.
якими були дороги в давнину. У сутінках поля, що простягалися ліворуч і праворуч, виглядали занехаяними, подумав Том, як і стародавнє кладовище, на якому збереглося всього кілька надгробків. Італієць висадив їх посеред вулиці в Римі й похапцем попрощався.
– Він поспішає, – сказав Дікі. – Хоче встигнути на побачення з коханкою, бо об одинадцятій повертається її чоловік. А ось і концертний зал, який я шукав. Ходімо.
Вони придбали квитки на вечірній концерт. До його початку залишалася ще година, тож вони рушили до Віа Венето[17], примостилися за вуличним столиком якогось кафе й замовили собі каву. Як помітив Том, Дікі не мав знайомих у Римі, принаймні серед тих, хто проходив повз них, а їхній столик минали сотні італійців та американців. Том майже нічого не второпав із концерту, хоча справді намагався. Дікі запропонував піти ще до його закінчення. Вони найняли візника й каталися містом від одного фонтана до іншого, через Форум і навколо Колізею. Зійшов місяць. Том усе ще не скинув із себе дрімоту, однак захват від перших у житті відвідин Рима додав йому жвавості. Обидва сиділи, відкинувшись на спинки сидінь, позакладали свої ноги в сандалях на коліна, і Тому, коли він глянув на Дікі, здалося, що він бачить власне відображення. Вони з Дікі були одного зросту і, ймовірно, важили теж однаково, хіба що Дікі був трішки важчим, та ще й носили купальні халати й сорочки (а може, й шкарпетки) одного розміру.
Дікі навіть сказав: «Дякую, містере Ґрінліф», коли Том розплачувався з візником. Це прозвучало досить дивно.
Після вечері близько першої ночі, випивши півтори пляшки вина, обидва добряче повеселіли. Вони плентались містом, співали, обійнявшись за плечі, а звернувши в темряву за рогом, ненароком наштовхнулися на дівчину та збили її з ніг. Допомогли їй підвестися, перепросили й запропонували провести її додому. Дівчина заперечувала, та вони наполягали, обступивши її з обох боків. Вона сказала, що мусить встигнути на якийсь там трамвай, але Дікі навіть не хотів про це чути. Він спіймав таксі. Вони з Томом добропорядно примостилися на відкидних сидіннях, схрестивши руки на грудях, наче два лакеї, і Дікі щось розповідав дівчині, смішив її. Том розумів майже все, що говорив Дікі. На вузенькій вуличці, що так нагадувала Неаполь, вони допомогли дівчині вийти з автівки, вона сказала: «Grazie tante!»[18], потисла їм обом руки та щезла в чорному під’їзді.
– Ти це чув? – запитав Дікі. – Вона сказала, що ми найґречніші американці з усіх, що вона зустрічала!
– Ти ж знаєш, що зробили б у такому випадку більшість паршивих американців – зґвалтували б її, – відказав Том.
– Так, де ж це ми? – протягнув Дікі, роззираючись навколо.
Жоден із них не мав ані найменшої гадки, де вони перебували. Вони пройшли кілька кварталів, але так і не зустріли бодай однієї знайомої місцини чи назви вулиці. Помочилися біля якоїсь темної стіни й рушили далі.
– Коли зійде сонце, ми зможемо побачити, куди забрели, – весело сказав Дікі. Він глянув на свій годинник. – До світанку залишилось кілька
Віа Вітторіо-Венето – одна з найвідоміших вулиць у Римі. Свою назву дістала після битви при Вітторіо-Венето. Сьогодні там розташовані кілька найкращих готелів Рима.
Дуже дякую! (