Талановитий містер Ріплі. Патриція Гайсміт
Читать онлайн книгу.
хай і в старому одязі, й ні перед ким не відповідати за те, як він проводить свій час, та ще й мати власний будинок з добродушною служницею, яка, ймовірно, робить усе за нього. А ще гроші, які можна витрачати на подорожі. Том страшенно заздрив йому й до болю в серці жалів самого себе.
Мабуть, у своєму листі містер Ґрінліф написав щось таке, що якраз і налаштувало Дікі проти нього, припустив Том. Було б набагато краще, якби він просто сидів собі в одному з тих кафе на пляжі й ніби ненароком познайомився з Дікі. Може, з часом йому таки вдалося б переконати Дікі повернутися додому, якби їхнє знайомство відбулося за інших обставин, але тепер він навряд чи зможе чимось зарадити. Том лаяв себе за те, що вранці був таким занудним і незграбним. Йому ніколи не щастило, коли він брався за що-небудь надто серйозно. Він уже давно це помітив.
Нехай мине кілька днів, подумав Том. Найперше, що йому потрібно – сподобатись Дікі. Він прагнув цього понад усе на світі.
9
Том прочекав три дні. Четвертого дня близько полудня він спустився на пляж і побачив Дікі – той був сам і на тому ж місці, де Том побачив його вперше, навпроти сірих скель, що простягалися з суходолу аж у глиб пляжу.
– Доброго ранку! – гукнув Том. – Де Мардж?
– Доброго ранку! Напевне трохи запрацювалась. Вона скоро прийде.
– Запрацювалась?
– Мардж письменниця.
– Ага.
Дікі затягнувся італійською цигаркою, яку тримав у кутику рота.
– Де ти пропадав? Я думав, що ти поїхав.
– Хворів, – недбало кинув Том і розстелив на піску свій рушник, але не надто близько від рушника Дікі.
– А, живіт скрутило, як буває після приїзду в усіх туристів?
– Завис між життям і туалетом, – посміхнувшись, відказав Том. – Та я уже в порядку. – Насправді ж він був такий слабкий, що йому бракувало сил навіть вийти з готелю, але він повзав підлогою свого номера від однієї сонячної латки до іншої, намагаючись упіймати промені, що проникали крізь вікна, аби не виглядати таким білошкірим, коли наступного разу піде на пляж. А останні крихти своїх сил він спрямував на вивчення італійського розмовника, якого придбав у вестибюлі готелю.
Том спустився до моря, упевнено заглибився до пояса та взявся хлюпати водою собі на плечі. Зайшов трохи далі, аж вода сягнула його підборіддя, трохи поплавав, а відтак повільно вийшов на берег.
– Чи можу я чимось пригостити тебе в готелі перед тим, як підеш додому? – запитав Том у Дікі. – І Мардж теж, якщо вона прийде. Я б хотів віддати тобі купальний халат і шкарпетки.
– О, так. Дуже дякую за запрошення, я б залюбки чого-небудь випив. – Він повернувся до читання італійської газети.
Том розтягнувся на своєму рушнику. Він чув, як годинник у містечку пробив першу.
– Схоже, Мардж уже не прийде, – озвався Дікі. – Мабуть, підемо без неї.
Том підвівся. Вони рушили до «Мірамару» і майже не говорили, лише Том