Талановитий містер Ріплі. Патриція Гайсміт
Читать онлайн книгу.
вдячністю пристав на її пропозицію.
– Піду трохи скупаюся, щоб освіжитися, – підводячись, сказав Дікі.
– Я з тобою! – гукнула Мардж. – Ти йдеш, Томе?
Том пішов за ними. Дікі разом із дівчиною зайшли досить глибоко – обоє видавалися чудовими плавцями, а Том залишився недалечко від берега, і найпершим вийшов із води. Коли Дікі й Мардж повернулися до рушників, Дікі сказав (імовірно, з ініціативи дівчини):
– Ми вже йдемо. Не хочеш піднятися до будинку й пообідати разом із нами?
– Так, я не проти. Дякую за запрошення. – Том допоміг їм зібрати рушники, сонячні окуляри та італійські газети.
Том уже думав, що вони ніколи туди не дійдуть. Дікі та Мардж ішли попереду, повільно й непохитно підіймаючись безкінечними східцями, переступаючи через дві сходинки. Сонце геть виснажило Тома. М’язи ніг тремтіли навіть на рівній поверхні. Його плечі вже почервоніли, і він накинув сорочку, аби сховатися від сонячних променів, але сонце припікало йому голову і Тома починало нудити.
– Як ти там, тримаєшся? – запитала Мардж, навіть не захекавшись. – Звикнеш, якщо залишишся тут довше. Якби ти знав, що тут було в липні, у сам розпал спеки!
Тому забракло повітря, аби щось відповісти.
За п’ятнадцять хвилин він почувався краще. Він прийняв холодний душ і тепер сидів на терасі Дікі в зручному плетеному кріслі й тримав у руці склянку мартіні. За порадою Мардж він знову надягнув плавки й накинув на плечі сорочку. Поки він був у душі, на терасі накрили стіл для трьох, а Мардж пішла на кухню побалакати італійською зі служницею. Тому було цікаво, чи Мардж теж мешкала в цьому будинку, адже він був досить просторим. Він помітив, що меблів було небагато, але поєднання італійської старовини й американського богемного стилю створювало приємну атмосферу. У коридорі він угледів дві оригінальні картини Пікассо.
Мардж вийшла на терасу зі склянкою мартіні.
– Он там мій будинок. – Вона показала на нього. – Бачиш? Білий, квадратний, із темно-червоним дахом, темнішим, ніж у сусідніх будинків.
Розгледіти його серед інших будинків було майже неможливо, але Том удав, ніби бачить його.
– Ти тут уже давно?
– Рік. Провела тут минулу зиму. Ото була зима! Дощило ледь не кожного дня, усі три місяці!
– Нічого собі!
– Угу. – Мардж потягувала своє мартіні й задоволено поглядала на маленьке містечко. Вона теж надягла купальний костюм яскраво-червоного кольору, а зверху накинула смугасту сорочку. Вона виглядала непогано, подумав Том, і навіть мала гарну фігуру, якщо вам до смаку не надто худорляві дівчата. Але Томові такі не подобались.
– Наскільки я знаю, Дікі має вітрильника, – сказав Том.
– Так, «Піпі». Це скорочено від «Піпістрелло»[9]. Хочеш його побачити?
Вона знову показала на якийсь нерозбірливий предмет унизу біля невеличкого причалу, який можна було розгледіти з краю тераси. Майже всі вітрильники виглядали однаково, але Мардж пояснила, що вітрильник Дікі більший за інші й має дві щогли.
На
«Піпістрелло» – «кажан» (