Талановитий містер Ріплі. Патриція Гайсміт
Читать онлайн книгу.
спершу зателефонувати? Він не привіз із собою купального костюма, а тут йому без нього аж ніяк не обійтись. Том зазирнув до однієї з невеличких крамниць поряд з поштою, у крихітній вітрині якої побачив сорочки й купальні шорти. Примірявши декілька пар, які йому не підійшли або зовсім не пасували для купання, він придбав чорно-жовті плавки, трішки ширші за пояс для підтримки панчіх. Він акуратно загорнув свій одяг у дощовик і босоніж вийшов із крамниці. Тоді знову застрибнув досередини. Бруківка була пекучою, як розжарені вуглини.
– Черевики? Сандалі? – запитав він у продавця.
Але чоловік не торгував взуттям.
Том знову взув свої черевики й повернувся на пошту, аби залишити одяг разом із валізами, однак двері пошти були зачинені. Він чув, що в Європі таке досить поширено – коли крамниці та інші заклади зачиняються з полудня до четвертої по обіді. Він розвернувся і рушив брукованою стежкою, котра, як він думав, вела до пляжу. Тоді спустився дюжиною крутих кам’яних східців, ще однією брукованою стежкою, минаючи крамниці й будинки, знову спустився сходами та врешті опинився на рівній широкій набережній, що ледве здіймалася над пляжем. Тут було кілька кафе та ресторанів, надворі стояли столики. Зграйка засмаглих місцевих хлопчаків, що сиділи віддалік на дерев’яній лавці, уважно дивилися на нього, коли він проходив повз них. Том соромився великих коричневих черевиків, що красувалися на його ногах, і своєї блідої, як у примари, шкіри. Він ціле літо не був на пляжі. Він ненавидів пляжі. Від набережної простягалась викладена дерев’яними дошками стежина, яка закінчувалася посеред пляжу, і Том навіть не сумнівався, що пісок обпече його босі ступні, адже всі інші відпочивальники лежали на рушниках, та він все одно зняв черевики і якусь мить стояв на гарячих дошках, спокійно розглядаючи групки людей поблизу. Жоден із відпочивальників не був схожий на Річарда, а підігріте повітря переливалося і виблискувало, не дозволяючи йому розгледіти людей, які були далі. Том ступив однією ногою на пісок і одразу ж відсмикнув її. Тоді глибоко вдихнув, квапливо пройшов решту шляху до води й занурив ступні в прохолодні морські хвилі. Рушив уздовж берега.
Том помітив його здалеку й навіть не сумнівався, що то був Дікі, хоча його шкіру й укривала бронзова засмага, а хвилясте волосся стало світлішим, відколи Том бачив його востаннє. Він був разом із Мардж.
– Дікі Ґрінліф? – посміхаючись, запитав Том.
Дікі підняв голову.
– Так.
– Я Том Ріплі. Ми зустрічалися у Штатах кілька років тому. Пригадуєш?
Погляд Дікі не виказував жодних спогадів.
– Здається, твій батько казав, що напише тобі про мій приїзд.
– А, точно! – вигукнув Дікі, ляснувши себе по чолі, наче сам здивувався, як він міг про це забути. Тоді підвівся. – Ти Том… як там тебе?
– Ріплі.
– Це Мардж Шервуд, – сказав він. – Мардж, це Том Ріплі.
– Привіт, – сказав Том.
– Привіт, – відповіла дівчина.
– Ти тут надовго? – запитав Дікі.
– Ще не знаю, – відказав Том. – Я щойно