Сирітський потяг. Крістіна Бейкер Клайн
Читать онлайн книгу.
поруч себе, посередині ряду.
За кілька рядів попереду, з іншого боку вагона, хлопець підводиться, гучно зітхає, натягає на потилицю яскраво-синю фланелеву кепку. Він театрально виходить у прохід, а тоді йде, волочачи ноги, наче засуджений до страти. Підійшовши до мого ряду, він зиркає на мене, потім на Карміна, а тоді кривиться в бік своїх товаришів.
– Напевно, буде весело, – голосно каже він.
– Помовчіть, шановний, – наказує місіс Скетчерд. – Сідайте й поводьтеся, як джентльмен.
Він падає на сидіння, витягає ноги в прохід, знімає свою кепку й ляпає нею по сидінню навпроти нас, піднімаючи невеличку хмарку пилу. Діти довкола нас обертаються й дивляться.
– Трясця її матері, – бурмоче він під ніс, – що за стара коза.
Він простягає Кармінові пальця, той розглядає його й зазирає хлопцеві в обличчя. Хлопець крутить пальцем, і Кармін ховає голову в мене на колінах.
– Сором’язливість нічого хорошого не дасть, – говорить хлопець. Він дивиться на мене, його погляд затримується на моєму обличчі та тілі так, що я паленію. В нього пряме світле волосся й блакитні очі. На мою думку, йому десь дванадцять чи тринадцять, хоча поводиться він, як старший. – Руденька. Це гірше, ніж бути чистильником взуття. І хто тебе візьме?
Я знаю, що в його словах є зерно правди, але підіймаю підборіддя.
– Принаймні я не злочинниця.
Він сміється.
– Це так ти про мене думаєш?
– У тебе треба спитати.
– А ти мені повіриш?
– Напевно, ні.
– Значиться, немає сенсу.
Я не відповідаю, й ми втрьох сидимо мовчки. Присутність хлопця зробила Карміна непорушним. Я дивлюся на суворі й безлюдні краєвиди, що миготять за вікном. Увесь день дощ то лив, то припинявся. Сірі хмари низько висять на безбарвному небі.
– У мене забрали мій набір, – продовжує хлопець за якийсь час.
Я обертаюся й дивлюся на нього.
– Що?
– Забрали мій набір для чищення взуття. Усі мої пасти й щітки. Як, на їхню думку, я тепер маю заробляти на життя?
– Ніяк. Тобі знайдуть сім’ю.
– Ага, звісно, – пирхає він. – Маму, що вкриватиме мене вночі, й татка, який навчить мене ремесла. Не вірю я в усе це. А ти?
– Не знаю. Я про це не думала, – кажу я, хоча це, звісно, не так. Я збирала інформацію по дрібочках: малих дітей забирають найпершими, далі – старших хлопців, яких беруть до себе фермери за їхні сильні м’язи. Останніми залишаються такі дівчата, як я, надто дорослі, щоб стати леді, надто юні, щоб надавати вагому допомогу по господарству, не надто помічні в полі. Тих, кого не забирають, відправляють назад у сиротинець. – Хай там як, що ми можемо вдіяти?
Опустивши руку в кишеню, він дістає цент. Перекочує монету між пальців, затискає між вказівним і великим, торкається нею Кармінового носа, а тоді затискає її в кулаці. Коли він розтискає кулак, монети там нема. Він простягає руку й дістає її з-за Кармінового вуха, каже: «Вуаля!» – і вручає її малому.
Кармін