Коли маєш якийсь стосунок до катастрофи, є певні аспекти, про які не відразу дізнаєшся. Спочатку думаєш, що доведеться боротися лише з наслідками самої катастрофи: постійні спогади, безсонні ночі, бажання знов і знов прокрутити все те в голові чи сказати те, що мала сказати тоді. А також думки про те, чи змінилося б щось, якби ти вчинила хоч трохи інакше.

      Мама казала мені, що моє життя зміниться назавжди, якщо я буду там, коли Вілл помре. Але я думала, що вона має на увазі мій психологічний стан. Що мені доведеться навчитися боротися з горем, безсонням, незрозумілими спалахами гніву та постійним внутрішнім діалогом з тим, кого немає. Але пізніше зрозуміла, що річ не тільки в мені. Тепер, в еру технологій, я назавжди лишуся «тією» людиною. Навіть якщо зможу викреслити з пам’яті всю ту родину, мені все одно ніколи не дозволять відокремити себе від смерті Вілла. Моє ім’я буде пов’язане з цим, аж допоки існують екрани та пікселі. Люди будуть мене засуджувати на підставі якихось поверхневих відомостей або й узагалі без підстави – і я нічого не можу з цим вдіяти.

      Я коротко підстриглася, змінила стиль одягу. Усе, що виділяло б мене з натовпу, я запхала глибоко в шафу і стала одягатися, як Тріна, – у прості футболки та джинси. Тепер, коли я читаю в газетах історії про касира, який украв купу грошей з банку, чи про жінку, що вбила свою дитину, чи про брата, який зник, я не здригаюся від жаху, як колись. Тепер мені стає цікаво, яка ж там насправді була історія, поки журналісти не пофарбували її в чорно-біле.

      Я відчуваю дивну спорідненість із цими людьми. Бо я тепер теж заплямована. Весь світ про це знає. І, що гірше, я теж про це дедалі більше дізнаю`ся.