Після тебе. Джоджо Мойєс
Читать онлайн книгу.
районі – вони займаються орендою. Потім можна ще раз переглянути пропозиції в коледжах – може, хтось вилетів з того курсу, на який ти хотіла вступити.
– Тріно, ти мене втомлюєш.
– А що, який сенс стирчати там без діла? Тобі відразу стане краще, коли ти матимеш якусь мету.
Так, мене це дратувало, але в цих чіпляннях сестри було щось підбадьорливе. Крім неї, ніхто не зважувався на таке. Мої батьки, мабуть, і досі вважали, що в мене не всі клепки в голові на місці і зі мною треба поводитися, як із дитиною. Мама складала мій випраний одяг на ліжку, охайно згорнутий, тричі на день готувала мені їжу, а коли я перехоплювала її спостережливий погляд, вона вичавлювала якусь незграбну посмішку, яка передавала все, що ми одна одній не казали. Тато возив мене на фізіопроцедури, дивився зі мною телевізор і не глузував з мене. Тож тільки Тріна поводилася зі мною як завжди.
– Ти ж знаєш, що я казатиму, правда?
Я перевернулась на бік і скривилася від болю.
– Знаю. А може, ні.
– І ти знаєш, що сказав би Вілл. У вас була угода – і ти не можеш порушити своє слово.
– Ну все, досить. Цю розмову закінчено.
– Добре-добре. О, Том виходить із роздягальні. Побачимось у п’ятницю! – Вона сказала це так, наче ми говорили про музику, плани на відпустку чи шампуні.
Вона роз’єдналась, а я лишилася лежати і дивитись у стелю.
«У вас була угода».
Була. І дивися, що тепер вийшло.
Тріна добряче діставала мене, проте за ті декілька тижнів, що я пробула вдома, мені стало значно краще. Палиця вже була мені не потрібна – з нею я почувалася так, наче мені вже під дев’яносто. Та я й забувала її всюди, куди ходила. Майже щоранку ми з дідусем ходили гуляти в парк – на цьому наполягла мама. Лікарі радили дідусеві щодня робити якісь фізичні вправи, але одного ранку вона вийшла за ним слідом і побачила, що він іде прямісінько в магазин на розі, де купляє величезний пакунок шкварок і з’їдає їх дорогою додому.
Ми ходили повільно: обоє кульгали й обом було насправді нікуди йти. Мама постійно заохочувала нас піти погуляти навколо замку – щоб «змінити оточення», – але я ігнорувала ці пропозиції. Щойно ми виходили вранці за ворота, дідусь теж упевнено кивав у бік парку – і не тільки тому, що туди ближче чи там неподалік букмекерська контора. Думаю, він знав, що я не хочу йти до замку. Я ще не була готова. І вважала, що ніколи не буду.
Ми робили два повільних кола навколо ставка з качками, сідали на лавку й дивилися, як батьки приводять малечу погодувати птахів, як курять підлітки, сварячись одне з одним – перші безпорадні спроби залицянь. Потім ми йшли в букмекерську контору, де дідусь міг просадити три фунти в подвійній ставці на коня з кличкою Собачий Хвіст. Виходячи звідти, він сумно жмакав свій квиток і кидав його у смітник, а я, щоб утішити його, обіцяла купити пончик з повидлом у супермаркеті.
– Дітичні, – сказав він у відділі випічки. Я не зрозуміла й насупила брови. – Дітичні, – повторив він, показуючи на пончики, і засміявся.
– А, зрозуміла. Добре, мамі так і скажемо: купили дієтичні пончики.
Мама