Гніздо горлиці. Леся Олендій
Читать онлайн книгу.
крутить трос, приймаючи візок зі штучними квітами. – З приїздом вас!
– Доброго дня, Михасю! Дякую! – відповідає Дарина.
Неподалік на березі деренчить заведений мотоблок. Від нього неквапно відходить міцний широкоплечий чоловік. Він забирає у Михася ящик зі штучними квітами й гірляндами, який той витягає з візка. Кладе ящик у кузов мотоблока. Повертає голову у бік жінки з валізою. Уважно її роздивляється.
– Дарко… Ото несподіванка! – вигукує здивовано-захоплено. – А я дивлюся, хто б то міг бути? Може, Галя моя приїхала, думаю, чи ти, Дарино? Як вона? Скільки вже часу там, а ніяк додому не вибереться. – Про дружину запитує.
– Дай Боже щастя, Юрку! – відгукується на його звертання Дарина. Зупиняється. – Галя твоя… Працює тяжко… Роботу таку має… залишити не може. Але за тебе не забуває. Вітання тобі велике передає. Та й передачу я для тебе од неї привезла. Зайдеш до нас пізніше.
– Зайду, зайду! – втішено обіцяє Юрко.
Дарина робить крок рухатися далі, як після Юрка і син його запитанням її спиняє.
– Тітко Дарино, а Мирося приїхала? – цікавиться Михась, напружено вдивляючись у Дарину.
– Мирося вчиться, Михасю. На свята приїде…
Іззаду підходить баба Анна і також до розмови долучається.
– А Митро ваш ґаздою ого-го яким великим зробився. Таку будову на все село затіяв. Ніхто такої ніколи не бачив.
Баба Анна наближається до мотоблока. Юрко забирає від Михася і ставить на нього останній ящик з квітами. Підсаджує маму.
– Ага! На твої єври, – розсміявся. – І ми з Михасем там підробляємо. Та що розповідати?! За кілька хвилин сама все на свої очі побачиш…
Михась минає Дарину, і сідає спереду на мотоблок.
– Дарко, може, тебе додому підвезти? Сідай! – Юрко щиро пропонує їй місце на заставленому квітами кузові.
Вона дивиться на мотоблок і розуміє, що насправді тулитися там ніде.
– Та я так… Пішки пройдуся. Тут близенько. А ви собі їдьте.
– Як знаєш… То побачимося! – крикнув Юрко і поторохтів своїм мотоблоком.
Дарина рушила вздовж дороги. Рідну стару садибу на підгірку здалеку зауважила. Лише від її вигляду серце зраділо заплигало. Квапливо, наскільки їй вдавалося рухатися вгору, тягнучи за собою валізу, попрямувала загородженою де-не-де поваленим дерев’яним плотом стежкою. Злегка захекавшись, перевела подих. Заледве стримуючи п’янке хвилювання від близької зустрічі, підійшла до порога. Потягнула за дверну ручку. Двері не піддалися – зачинено. Хвилювання миттєво хробаком поповзло собі геть. Тільки серце поволі відсапувалося як після запального гуцульського танцю. У виступі над дверима за давньою звичкою намацала ключ, встромила у замок. Відчинила скрипучі двері. Зайшла. Тільки-но переступила поріг рідної хати, приголомшено завмерла. У ніздрі вдарив застояний запах квашених огірків. Повела поглядом навколо. Не впізнала свого дому. Не таким залишала. Від колишнього створеного нею затишку й згадки розвіялися. Кругом безлад, створений побутуванням