Гніздо горлиці. Леся Олендій
Читать онлайн книгу.
Дарина залишається одна-однісінька на всю площу. Її ніхто не зустрічає. І де ж її подруга? Як же ж вона тут сама без грошей, без знання мови? В чужому місті. Куди йти? Що робити? А якщо за нею ніхто й не приїде, вона навіть не знає, до кого в такій ситуації звертатися по допомогу. Можливо, в українську церкву? Певна, українська церква у цьому великому місті повинна бути. Але де її шукати? Як до неї дістатися? Поки можна було у когось про це запитати, вона й не намагалася, переконана, що очікує недаремно. У момент зародження паніки, десь неподалік, за спиною Дарини гучно лунає соковитий жіночий голос.
– Buon giorno![3]
Здригається з несподіванки. Озирається. До неї наближається модно вбрана незнайомка, у гарячо-жовтого кольору светрі-плащику без застібок із широкими напіврукавами й темно-синій прямій сукні під ним. Через плече у неї перекинута маленька торбинка. Волосся жінки модно пострижене й заміліроване у два відтінки рудого, а очі сховані під сонцезахисними окулярами. Дарина уважно придивляється. Хто вона?
– Come stai?[4] – все ще з віддалі продовжує з нею свій монолог незнайомка.
Заціпеніло дивиться на жінку, котра, як здогадується, звертається до неї італійською. Якби ж вона розуміла, знала, що та говорить, про що її запитує, що від неї хоче.
Врешті-решт губи незнайомки розтягуються в усмішці й вона знімає окуляри. Розкривши руки для обіймів, підходить.
– Дарино!
Не зовсім звільнившись від перестраху, Дарина впізнає у ній свою давню подругу Галину. Полегшено видихає.
– Галю! Ох… Яка ти! Налякала мене, – зізнається щиро.
Галина по-дружньому тепло обіймає Дарину, а та стоїть нерухомо, звісивши руки вздовж тулуба, все ще не в змозі отямитися.
– А чого ти така перелякана? Не впізнала? – Сміється подруга.
– Не впізнала! Ти… так змінилася! На італійку стала схожа! – Дарина з легким усміхом дивиться на подругу. Їй потрохи відлягає від серця: похвилювалася й понервувала, але Галя таки приїхала за нею.
– Думала, тебе тут саму покинули? – запитує, не очікуючи відповіді. – Трафіко проклятий!
– Що? – Дарина знову не розуміє, що і про що говорить подруга.
– Коли машин на дорозі багато, в італійців це трафіко називається… Я вже й забула, як це українською?… – Тепер вона запитально дивиться на Дарину, сподіваючись від неї підказки й сама силкуючись згадати відповідник у рідній мові. – Згадала! Трафіко – затори. Так? Робочий час, затори на дорогах великі.
Галина не лише ззовні, а й поведінкою геть не схожа на ту, якою її знала Дарина у часи проживання подруги на буковинській землі. Вона навіть розмовляє якось по-іншому. Незалежно від частого вживання італійських слів. У голосових інтонаціях подруги з’явилися неприховані нотки безсумнівної впевненості в собі. Може, тут по-іншому не виживеш.
– Ну… чого стала?! Ноги в руки і пішли! Давай торбу! – скомандувала Галина. Першою нахилилася
Доброго дня! (
Як ти? (